Олег Ємчик: «Анестезія – це грандіозна відповідальність за життя людини»

Сюди потрапляють ті, хто волею долі опинився на волосині від смерті. Саме тут, як ніде більше, цінується кожна хвилина, яка вартує найдорожчого – людського життя. Це – відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Володимир-Волинського територіального медичного об’єднання. Майже щодня тут відбувається боротьба зі смертю.

На жаль, не завжди її вдається вигравати. І кожна поразка важким тягарем лягає на плечі медиків. Про те, як працюється людям у білих халатах в екстремальних умовах, із якими діагнозами найчастіше потрапляють пацієнти, що відбувається з тими, хто опиняється у стані клінічної смерті, ми дізнавалися у завідуючого відділенням Олега Ємчика.

– Олеже Богдановичу, відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії – це, так би мовити, своєрідний бійцівський майданчик, де постійно триває боротьба за людське життя. Що відіграє ключову роль у ній?

– У першу чергу, професіоналізм медиків, котрі цілодобово несуть чергування, беруть участь в операціях, проводять реанімаційні дії, працюючи в екстремальних умовах. Однак не менш важливе технічне оснащення. Воно допомагає глибше оцінити стан людини, промоніторити функції організму, відстежити загрози і підтримувати життєдіяльність. На сьогодні ми забезпечені досить непогано як для лікарні такого типу. А якщо бути точнішим, то найкраще на Волині.

– Із якими діагнозами найчастіше потрапляють до вас?

– Передусім із серцево-судинними захворюваннями, інсультами. На жаль, багато так званих «рукотворних хвороб», які люди самі спричиняють. Майже усі вони пов’язані із вживанням алкоголю. Звідси цироз, судоми, алкогольні психози. Крім того, оковита призводить до суїциду, травм різного ступеня важкості, ДТП із важкими наслідками тощо.

– Побутує думка, що під час клінічної смерті людина реагує на все, що відбувається навколо неї, хоча її чуттєві функції відсутні. Деякі пацієнти, отямившись, розповідають про світло у кінці тунелю. Що насправді відбувається?

– З усіх пацієнтів нашого відділення, котрі знаходились у стані коми і яких вдалося повернути зі збереженою свідомістю, жоден про подібне не розповідав. Але у літературі описано чимало таких випадків. Тривають дискусії навколо цієї теми і проводять дослідження. Під час клінічної смерті відбувається подразнення певної ділянки головного мозку, яке, швидше за все, й спричиняє подібні галюцинації.

Нещодавно на одному семінарі відбулася зустріч з анестезіологом, котрий розповів, що у спеціалізованій клініці в Англії розроблена методика спілкування з пацієнтами у критичному стані. Медперсонал і близькі того, хто перебуває у стані клінічної смерті, проводять із хворим чимало часу, розмовляють, читають книги. Після виходу з коми ці люди розмовляють фразами, якими до них зверталися, коли вони були непритомні. Хоча на сто відсотків це ще не доведено, але якимось чином пацієнти відчувають усе, що відбувається поруч.

– Більшість хворих перед хірургічним втручанням бояться не так самої операції, як наркозу, говорять про його шкідливість.

– Як методів, так і самих препаратів анестезії є велика кількість. Для кожного пацієнта підбираємо їх індивідуально. Можливо, дехто думає, що анестезіолог зробив укол, і його місія на цьому закінчилася. Але це далеко не так.

Анестезія – це грандіозна відповідальність за життя людини. Увесь час, поки триває операція, тримаємо руку на пульсі і знаходимося поруч, щоб за необхідності блискавично зреагувати і не допустити непередбачуваних ситуацій. Щодо шкідливості, можу сказати, що є люди, котрі за своє життя переносять десятки анестезій без побічних наслідків.

– З усього сказаного вами напрошується висновок, що робота лікаря-анестезіолога – це постійний адреналін. Як можна звикнути до цього?

– Практично неможливо, адже на кону стоїть людське життя, і серйозні рішення, від яких воно залежить, потрібно приймати у найкоротший час. Не вірю, що можна звикнути до смерті, до трагедій у родинах, до того, що молода людина внаслідок нещасного випадку за секунду стає інвалідом. Інколи сльози ковтаємо, коли щось не вдається. Ми не боги, і не можемо усім допомогти й поставити на ноги, хоча дуже цього хочемо і робимо усе можливе. І не варто вірити тому, хто каже, що він звик до подібних ситуацій.

– Чому обрали цю професію?

– Я виріс у сім’ї лікарів. У нашій родині налічується близько трьох десятків медичних працівників різних спеціалізацій. Серед них є люди і зі вченими ступенями, і заслужений лікар України – мій дядько Ярослав Ємчик. Зростаючи у такому середовищі, навіть не розглядав іншого варіанту. Це була моя мрія дитинства, і, дякуючи Богу, вона здійснилася.

– Чи вистачає працівників сьогодні?

– Відділення, у якому шість ліжок, укомплектоване на сто відсотків. Це – 7 лікарів-анестезіологів та медсестринський персонал. Але бувають моменти у роботі, коли хтось іде у декретну відпустку, хтось – на пенсію. Та й навантаження на працівників величезне. Рук медсестер бракує. Окремо хочу сказати кілька теплих слів про наш колектив. Усі працівники є не лише висококваліфікованими спеціалістами, а й людьми з великими серцями.

Вони виконують свої професійні обов’язки за покликом серця. Хтось може заперечити: мовляв, за свою роботу отримують гроші. Але усі знають, якою є заробітна плата у медиків. Не всі розуміють, яке навантаження на них лягає. Буває, на початку зміни у палаті перебувають двоє пацієнтів, а вже наприкінці – відділення переповнене. І біля кожного чергують цілодобово.

Працівники перебувають у режимі постійного очікування, адже у будь-яку хвилину можуть привезти хворого або кілька постраждалих у ДТП. І від того, наскільки оперативно і професійно будуть проведені реанімаційні дії, залежить життя та здоров’я пацієнтів.

Жанна БІЛОЦЬКА