Відомий володимирчанин: «Росія вичавлювала з України українську душу»

Свою позицію не вперше висловлює бард із Володимира-Волинського Сергій Шишкін.

Росіянин за походженням, він переконаний, що ті, що мешкають в Україні, повинні розмовляти українською мовою. Про це він написав на своїй сторінці у Facebook:

«Очевидно доведеться написати окремим постом –

ЯК Я – РОСІЯНИН СТАВ РАДИКАЛОМ У МОВНОМУ ПИТАННІ

Спочатку сам пройшов перші українські фестивалі як автор-виконавець. Найперші! "Оберіг" перший, другий третій. Потім сів в журі, а пізніше брав участь в його відновленні, як і "Срібної Підкови". "Червона Рута" перша, друга, третя - а з четвертої севастопольської вже запрошував лауреатів на мною ж організований фест "Володимир" у своєму містечку. І відбулося їх 20! А від 1991 донедавна був постійним членом журі "Тараса Бульби"? Ще в середині 90-х була співпраця з "Перлинами Сезону. Це так, навскидку.

Через мене пройшли сотні молодих музикантів. Може й тисячі. Мене запрошували з кількох причин - вже був не пацан, мій продукт був оригінальним, хоч і не попсовим. Але найголовніше, що при наявності свого продукту вмів аргументовано доносити - чому треба робити сучасну прогресивну українську музику. І концепція була - саме продуктом завойовувати слухача. Ще з першої половини 90-х.

А далі нас продали. Всіх скопом. Через дерибан частот. Дерибан - це взагалі ознака часу. І вже в січні 1997 року Сергій Доценко "Доцик" організував тур по Україні під назвою "Лишається надія". І донедавна, окрім надії, більше нічого і не було. В турі були майже всі, хто ще рухався. І з того часу я бачив, як мої тогочасні приятелі уходили в російськомовну попсу. Було боляче, але не міг їм мати того за зле. Вони хотіли залишатись на плаву. А потім на плаву захотіли залишатись ті молоді, які приходили на канали і власними руками чавили все українське. Ну не з Росії ж присилали редакторів на всі ці новоспечені фм-ки. Хто не знає, що ти мав платити за ротацію власних пісень у власній країні? Тепер мені гидко бачити, як всі рєзко полюбили мого земляка Хурсенка. А виживав він з того, що продавав пісні в Росію. І не він такий один. Двадцять років нищення прогресивної української музики, до якої я заохочував молодих на тих фестах, де сидів в журі. А з усіх медійних дірок лунало зовсім інше, за рідким виключенням. І весь цей час в масовій свідомості громадян Незалежної України забивалась вторинність україномовного продукту, щоб потім підло натякнути на відсутність рівня?!

Найогидніше це робили з талановитим дітьми, які піднімались на численних дитячих конкурсах. Тому що розфуфирені ґламурні дяді й тьоті з талант-шоу на ТБ їх обламували на російськомовний репертуар. Тобто на дитячих конкурсах наші співочі дітки набирали досвіду, смаку, стилю і патріотизму, щоб в Києві їх таки морально скалічили і переконали у безперспективності навіть мріяти бути прогресивними сучасними українцями! І де вже ні я, ні такі, як я, ні вчительки-патріотки зі своїми аргументами нічого зробити не могли. Перед картинкою з "ящика" всі аргументи безсилі. І знову розкажіть мені про відсутність сучасного українського продукту! Ті, хто його творив всі ці роки, або вмирали, або виїжджали, або уходили в російську попсу. За дуже рідким виключенням.

Як в нас люблять мертвих митців - давно відомо. Як в нас ганять живих - теж на виду. А як в нас підтримують?...

Найуспішніші україномовні розкрутились .. через Москву! А чим займались чиновники Мінкульту всіх рівнів весь цей час - освоювали бюджети, реалізовуючи ідеологеми розвинутого совка. Ну а інших же ніхто не вчив у тих самих навчальних закладах, де виросла армія культпрацівників. І який клуб в забитому селі чи райцентрі зможе протистояти ґламурній картинці з "ящика", який висить у кожному барі? І те, що Росія вичавлювала з України українську душу, перебивши мільйони прогресивних і не дуже українців, не відміняє того, що допомагали їй в тому самі українці. Всі ці триста років. А якби не допомагали, то довелося б воювати. А не хочеться. А дехто таки воював! Ну не хочеться усвідомлювати ні голодоморів, ні розстрілів 20-30-х років, 39-40-х. Ні теперішньої такої гібридної, та все ж війни. Хочеться позитивчику і ґламуру. А кому не хочеться позитивчику?

Та війну ігнорувати не вдасться. Вона нагадуватиме в різний спосіб. І найкраще консолідує націю дієве прагнення перемоги. Так що в мене це все дуже особистісне... це кончене мовне питання».