Володимир-Волинський: бійці 14-ОМБр не можуть повернутися додому через «шантаж» мерії

14-та бригада майже три роки не була вдома. Більшість часу вона проводила на передовій, ненадовго виходячи на полігони, щоб відремонтувати техніку, поповнити особовий склад після звільнення мобілізованих.

У бригади є пункт постійної дислокації у місті Володимир-Волинський (ППД). Там є казарми, стаціонарна, а не польова кухня, свій полігон для навчань. І це не поле і не ліс. Це місто. В місто можна вийти у звільнення або провести вихідний серед цивілізації. В таких умовах можна по-справжньому відпочити, а не вимучитись остаточно, переживши зиму у полігонних палатках, коли про дім навіть не мрієш, а починаєш молитись, щоб швидше повернули на передову, - про це пише у блозі прес-секретаря 14-ї бригади Влада Якушева на сайті IA ZIK.

Повернутись додому можна, але людей треба десь розмістити. На території частини у ППД є казарми, які військові намагаються відремонтувати, але зробити це не так просто, тому що рахунки КЕЧ – квартирно-експлуатаційної частини – заблоковані.

Із КЕЧ судяться міста області, які бажають, щоб військові заплатили їм земельний податок, від якого були звільнені до 2015 року.

Вийшло так, що пільги на податок зняли і міста нарахували військовим борги. У Володимир-Волинському це близько 17 млн грн. Дістаньте та віддайте. У КЕЧ таких грошей немає, а в Міністерстві оборони немає такої статті видатків і воно просто не може дістати та покласти. Процедура розрахунку за борги виходить дуже затягнутою. Місто подає в суд, КЕЧ, звичайно, його програє, оскільки просто не має підстав, щоб виграти, потім міністерство виділяє кошти для оплати стягнутого у суді.

Чесно кажучи, мені на це все наплювати настільки, що я навіть скажу – наплювати з Ейфелевої вежі. Моя бригада повертається, а їй немає куди повертатись. Поки тут приймались та переприймались рішення, відбувались судові засідання, мої побратими захищали свою країну, тобто не жаліли власного життя і тільки завдяки їх пожертві все оце – рішення-перерішення, суди-пересуди могли відбуватись.

Мене не цікавить хто, кому і що нарахував. І хлопців з фронту не цікавить. Вони не мають долі у всіх цих мільйонах. Вони просто хочуть поспати на ліжку, а не на нарах у спальнику, хочуть поїсти зі звичайної скляної тарілки і мати можливість хоча б раз на кілька днів прийняти гарячий душ. Вони багато бажають? Вони цього не заслужили?

Питання з ремонтом казарм треба якось вирішувати. Як? Я подзвонив начальнику КЕЧ підполковнику Володимиру Ліскову. Запитав, як можна вийти з цієї ситуації.

Лісков відповів, що військові готові шукати компроміси, але міста, які нарахували цю заборгованість, висувають умову. «Вони відмовляться від земельного податку, але військові мають передати їм у Володимирі-Волинському 2 гектари земель воєнторгу, 25,2 гектара танкового полку та 50 гектарів полігону по дорозі на кордон.

Це величезна кількість землі! Більшу частину боргу по земельному податку міністерство вже погасило. Залишилось 5,6 мільйона з 17-ти. Та навіть якщо б я хотів віддати, то це не в моїй компетенції. Хай звертаються у міністерство. Мене більше цікавить, як казарми відремонтувати.

Мені там закидають, що я у відпустку пішов. Пішов, але тільки на папері. Бо мушу її використати. Я нібито у відпустці, але я не поїхав кудись на курорти. Я на роботі кожен день!», – розповідає Володимир Лісков.

П’ять із половиною мільйонів – це 215 тисяч доларів. За 77 гектарів землі? Це виходить приблизно по 2800 доларів за гектар. 28 доларів за сотку?

Я вже не говорю про те, що землі танкового полку в межах міста Володимир-Волинський.

Я поспілкувався з деякими обізнаними у ситуації людьми у місті і мені сказали, що Землі у Володимирі-Волинському вже поділили місцеві і деякі народні депутати. Там має початись будівництво багатоквартирних будинків і вже забудовник неофіційно визначений.

А на 50 га полігону, які просять під цвинтар… Знайшлись навіть уроди, які сказали Ліскову: «Ваших же АТОшників ховати будемо»… Так от, частину ніби дійсно під кладовище планують віддати, а частину використати на побудову логістичного центру. Кордони близько, зручно товари туди-сюди тягати.

Торгівля – це прекрасно, але, шановні, ви геть забули, що йде війна і що це землі військового полігону! Якщо військові не будуть навчатись, ніякої торгівлі не буде. Хтось ще про війну пам’ятає???

Збирався дзвонити до міського голови Володимира-Волинського. Все думав, як розмову почати. Може так: «Добрий день, я такий собі Влад Якушев.

Давайте ви не будете військових земельним податком давити, бо тут таке діло, там мої товариші з фронту вертаються і вони хочуть місяць-два пожити, як справжні люди. Ні, не так, як чиновники та депутати! Як маленькі справжні люди. Ви їм розблокуйте рахунки на місяць, хай казарми відремонтують».

Але тут мені самому подзвонив знайомий, який дружить з міським головою Володимира-Волинського. Справа в тому, що канал ICTV недавно сюжет з цього приводу зробив і я його у ФБ перепостив зі своїм коментарем. 

Це помітили і захвилювались. Знайомий почав розказувати, як місто допомагає військовим і як про них піклується. І все, що у сюжеті, – наклеп. А землю в місті хочуть віддати атошникам, які на неї чекають.

Ну, якщо атошникам, то інша справа! Давайте список. Давайте план, де і якому атошнику що виділяють. Подивимось, поговоримо з людьми. Це все добре. Але ремонти у казармах треба робити вже. Як з цим бути? Знайомий не знав, що сказати, але пообіцяв мені скинути посилання на інтерв’ю з мером, у якому є відповіді на всі запитання.

Ось це інтерв’ю.

Почитав я, і все бажання дзвонити меру відпало, як беззмістовне. Тут дійсно всі відповіді на мої запитання.

Коротко суть інтерв’ю: ми хороші, ми їм дуже допомагаємо, а їхня КЕЧ нічого не робить. До того ж вони там мало не сепаратисти, а в самих військових проблеми зі вживанням алкоголю.

Є тут і про казарми. Цитую: «Казарми ж у нас столітньої давності і для того, щоб їх відновити, потрібно 30-50 мільйонів гривень. На мою думку, за такі кошти краще було б побудувати нову казарму, ніж ремонтувати стару».

50 мільйонів гривень? Це 2 мільйони баксів? Хто оцінку робив? Навряд чи військові збираються поставити у цих казармах золоті унітази. Та, зрештою, суть не у тому. Скільки часу треба на будівництво нових казарм? Явно не кілька місяців, які залишились до повернення наших з фронту.

Пане мер, якщо ви такий хороший і так допомагаєте, то давайте знайдемо можливість розблокувати рахунки.

Стоп, узагалі дивна ситуація. Я прошу, військові просять… всі в пояс кланяються.

А давайте не так. Давайте ось як. Сидять наші військові у своїй частині, бамбук курять, а під місто Володимир-Волинський російські танки підходять. Мер, чиновники, депутати прибігають до військових і молять: «Захистіть нас! На місто вже дві касети граду впало. Бізнесмену Загрібайло логістичний центр артою розбили, клієнти у новобудовах у центрі міста квартири купувати відмовляються. Розоримося!»

А військові їм: «Ми і так допомагаємо. Черговий офіцер у сторону ворога дві обойми з ПМу вистріляв. А взагалі місто в вас старе, захищати його дорого. Краще потім нове збудувати».

Можете собі уявити таку ситуацію? Ні. Ніяк не можливо. Тому що вся бригада була б у полі і громила б ворогів, не рахуючись із втратами. І захищала б усіх без винятку. І тих, хто допомагав, і тих, хто не дав ні копійки, і навіть тих, хто вкрав чи хотів вкрасти, користуючись привілейованим становищем.

Біда у тому, що сильні військові лише у полі, коли попереду ворог із зброєю. А удома відчувають повну безпорадність. Тут людина з кульковою ручкою і посадою сильніша, ніж багато тисяч з автоматами. Я не про вас, пане мер. Ви ж стільки робите. Це так…узагальнення.