Ростислав Чапюк: про рідну Володимирщину, радянське минуле і своїх людей на Волині

Ростислав Чапюк відверто, майже не вдаючись до езопівської мови, характеризує  нинішній період історичного буття України. Водночас він, називаючи  хто є хто  в сучасному політикумі, не сумнівається у неминучості оптимістичної  перспективи нашої держави.

«Керувалися неписаними законами совісті, людяності, співчуття»

– Ростиславе Степановичу, раді знову Вас вітати у «Волинській правді», бажаючи  Вам усіх гараздів у новому році.  До речі, з  яким настроєм Ви зустріли 2018-й?

–З надією!

Хоча 2017 і для мене, й для всієї нашої України, був важким. Для моєї родини – це дві помітні сумні події. Померла Олена, дружина нашого найстаршого внука, залишивши двоє крихітних діток, які стали напівсиротами. Ми її дуже любили – така чудова, рідніша рідних  людина. А друга втрата – смерть мого єдиного рідного брата (він молодший за мене) Георгія.  Він народився у нашому прикордонному селі в день початку етапу Вітчизняної війни  (може, й правильно використовуємо цей термін, бо йшлося про існування держави, до складу якої тоді входила Україна) під час Другої світової – 22 червня 1941  року. На нашій лінії (так називали в селі вулиці) все кипіло й горіло. Мама дочасно народила  Георгія – він ледь-ледь тоді вижив.

А в цілому, ще раз наголошу, для України 2017-й був дуже складним роком.  Хоч влада й  хвалиться безвізом. Так, це крок уперед. Але з багатьох питань було зроблено багато кроків назад. Упущений час!

– Вам самому судилося  тривалий час перебувати у владі.  При цьому  які  б посади  не обіймали,  Ви завше принципово залишалися самим  собою, будучи українцем, людиною, котра відстоює інтереси тих, кого Тарас Шевченко називав «рабами незрячими, гречкосіями».  Що давало силу  не зрадити собі?

– Я вийшов із бідової, трудової сім’ї, де завжди керувалися неписаними законами совісті, людяності, співчуття. Вона ніколи не мала особливих статків. Ні за Польщі, ні за «тамтих совєтів». Наша сім’я була переслідувана  в часи окупації.  Ви ж знаєте: наш край горів  від братовбивства місцевого населення. На Волині було шість партизанок. І майже всі між собою воювали. Три українські (Бульби-Боровця, Мельника, Бандери), дві польські (армії крайова та людова) і червоні партизани. Правда, польські АК та АЛ не воювали між собою, хоч одна керувалася з Лондона, інша – з Москви. Так, як, до речі, не воювали між собою українці мельниківці і боровці-бульбівці. У штабі Тараса  Бульби-Боровця був представник від ОУН-материнської (як себе називали послідовники Андрія Мельника), вони  співробітничали. А революціонери, які  називалися бандерівцями, воювали абсолютно проти всіх. У  тому числі винищували, починаючи з весни 1943 року, і мельниківців (особливо на Волині), й загони першої УПА – «Поліської Січі» Бульби-Боровця.

Коли  бандерівці, місцеві наші русівці, почали  в 1943 році палити хати осадників, ми покинули своє село. Наша хутірська хата була крайньою – перед  будинками польських осадників. Мама меншого мого братика – на руки, я сам йшов (щось ще із нехитрого сільського «краму» ніс на плечах), поряд – бабуся. Ми йшли у Лудин, до батькової матері. Там, над проваллям, до війни на хуторі було збудовано тільки кухню, а те, що повинно називатися світлицею, тільки намічалося. У цій кухоньці  (нас було восьмеро) перебули зиму. А вже в сорок четвертому прихиляла голову до землі – чути було гул, казала: «Наші йдуть». Бо батько був у Червоній армії. Ми пішли назустріч. Наша хата була розграбована. То спочатку жили в першій хатині від Ізова – в такої Наді, яка прихистила нас. Ще німці ходили залізницю охороняти. Вони, до речі, жили в стодолі. Вечорами на гармошці губній грали. Часом приходили сусіди послухати. Мирно з тими окупантами спілкувалися.

– Десь усередині літа 1944-го , трохи більше, як через три роки після  22 червня 1941-го, у Ваш рідний Русів  повернулася радянська влада?

– Я пам’ятаю день визволення – це 20 липня. Тоді сільською вулицею пройшло стільки народу, скільки до цього часу більше ніколи не проходило. Суцільна людська маса, в куряві. Везли підводами якість гармати. Люди віддали все молоко, яке було в нас і сусідів. А потім тільки носили воду.

Ось такі уроки дитинства стали, напевне, й визначальними для формування мого характеру, мого розуміння життя. Моя сім’я, як уже казав, була бідовою. Тому розумію всіх  людей, які живуть із праці. Важкої, виснажливої.

Незабутній час

– Ви свою долю пов’язували з працею на землі. Тож закономірно, що навчалися у Львівському сільськогосподарському інституті (нині-Львівський національний аграрний університет) . Вашим однокурсником був батько чинного Президента України. Розкажіть, будь ласка, про цей період.

– Так, справді  я навчався разом із батьком Президента України. Але Олексій Порошенко вчився на механічному факультеті, а я – не економіки й організації (моя спеціальність – агроном-економіст). Наскільки знаю, він – здібна, порядна, відповідальна, підприємлива людина…

Студентське  життя було непросте. У той час навіть хліба не вистачало. Одному з нас треба було вставати посеред ночі, займати чергу.

– У Дублянах?

– Перші два роки ми навчалися у Львові, а наступні три курси – в Дублянах. Навчання, незважаючи на нелегкі матеріальні, побутові умови, було цікавим. Я закінчив інститут із відзнакою. Я другим заходив із 78 випускників нашого потоку за направленням. Але я вирішив повернутися додому, де залишалася  самою мати. Поїхав за призначенням у свій район.

– Вашими однокурсниками були й кілька  відомих згодом волинян?

– У їх числі – й Андрій Купріянов, і Степан Сачук, який  пов’яже свою долю з журналістикою й стане головним редактором газети «Волинь» («Волинь-нова»). Про них, до речі, йдеться в альбомі-довіднику «Львівський національний аграрний університет», виданому 2011 року в Києві та Львові.

– У згадуваній книзі, один із примірників якої Ви, придбавши, подарували Волинській бібліотеці імені Олени Пчілки, на 314-й сторінці йдеться, у відповідності з алфавітним порядком, про Вас, на 301-й – про Олексія Порошенка (батька чинного Глави Української держави), на 305-й – про світлої пам’яті  Cтепана Сачука…

– А загалом студентські роки – це цікавий період життя. На нашому потоці ще навчалися й фронтовики. Висиль Синенький 1924 року народження, Віктор Черевков 1927 року народження… Незабутній час. Але згадую про нього ще й з усмішкою. Завжди я був голодний. Від’їдався, коли приїжджав додому на канікули. Тим не менше, інститут дав можливість багатьом (я у їх числі) не тільки обрати фах, але й знайти себе.

«Ніби захищаючи, насправді дискредитувала»

– Ви, по завершенню навчання у Львівському сільськогосподарському інституті, працювали за фахом. Відтак Вам судилося обіймати високі посади. І коли були фактичним керівником Ратнівського району. Й коли працювали в обкомі… Причому на всіх ділянках Ви працювали успішно.  Коли  де-факто очолювали Володимир-Волинський район, будучи першим секретарем Володимир-Волинського міськкому КПУ, чому тоді проти Вас саме на  малій батьківщині  організували системну кампанію  дискредитації? Хто був замовником? Вибачили кривдникам?

– Я не скажу, що всі мене, зважаючи на позитивні результати праці, аж так любили. Але фактично  завжди відчував повагу. Починаючи з колгоспу, всі знали, що я не любив, не міг терпіти, коли мені нашіптували.  Кажуть: про тебе анекдот розказують. А я відповідаю, запитуючи: про кого можуть розповідати, крім голови сільради чи колгоспу? Хіба що ще про священика. Не дивуюся, коли хтось про мене говорить, у тому числі критично. Я не святий, маю свої недоліки. Мені не треба нашіптувати, коли комусь не подобаюся. Так було і по райкомах, по обкомах. Знаю: нашіптування – від людей нещирих, часто – з кола кар’єристів, тих, хто розраховує на отримання якихось привілеїв від керівника завдяки своїй умовній відданості. Я цінував людей за діло, за відданість роботі і за результативність праці.

– Наскільки пригадую, ця результативність у доброму сенсі була феноменальною. Успіхи Володимирщини (Володимир-Волинського району) ставив за приклад  Київ.

– Вас пам’ять не підводить.

– Дякую. Принаймні у цьому випадку. Без претензій на узагальнення.

– Ми дійсно у Володимир-Волинському районі, коли я вдруге (після повернення з обкому) став першим секретарем міськкому, ми вийшли по темпах росту виробництва і продажу продукції на перше місце в Україні.

– І це стало більмом в оці волинській владній еліті чи, даруйте, скористаюся пізнішою Вашою дефініцією, варягам?

– Така неприязнь керівництва…

– Вона персоналізована?

– Я б не хотів ворушити минуле. Але, судячи з уточнюючого запитання, мушу.  Я не сприймав таких керівників, як Палажченко. Коли він мені сказав (використовував суржик): «Што ти мнє гаваріш, сельскоє хазяйство – це моя болєзнь»), я відповів публічно: «Не можна, щоб вашими хворобами хворіло все сільське господарство Волинської області».

– Для маленьких «диктаторів» ( з великим еґо, тьмою підлабузників і  мізерним власним «Я»)  – це мало не смертельна образа з алгоритмом неминучої (хай, у перспективі, й політично самогубчої) помсти.

– Так воно й було. Я бачив:  Палажченку заважаю. І він почав, так би мовити, відтісняти мене.  Розуміючи це, я зайшов до нього (першого секретаря Волинського обкому КПУ) і висловив прохання про повернення до праці  на обласному або на районному рівні: «В  Ратно пойдьош?» – «А чому б і ні, – відповідаю. – Люди хороші. З задоволенням!» – «А ми тут не хароші?» – «Я цього не говорив. Це ви сказали». – «Харашо. Падумаєм».  І через деякий час він запропонував мені Володимир. Дивився я тоді на цього чоловіка, який мав практично всю повноту влади на Волині, й запитував себе подумки: правду каже чи розігрує. «Ти що, передумав?» – «Ні, – кажу, – думаю, чи це ви всерйоз». – «Район і город… Не можем їх віддати будь-кому. Ти – найбільш підготовлений». І я дав згоду. А результати, як вже ми казали, були хороші.

– Та і це Луцьку навряд чи подобалося?

– Справді, контакти з обласним керівництвом уже були порушені. Тим паче, що на Волині починала панувати так звана семенцовщина.

– Проти якої боровся журналіст Андрій Бондарчук, згодом – народний депутат (ВР першого скликання), письменник, історик.

– Так. Я поважав і поважаю Андрія Івановича. З ним постійно спілкуюся й зараз…

Будьмо чесні, саме семенцовщина  на чолі з  Палажченком, ніби захищаючи, насправді  найбільше дискредитувала на Волині і компартію, й радянську владу.  Я про це, до речі, тоді неодноразово казав на конференціях, на пленумах. Але, таким чином, проти себе налаштував  все обласне керівництво. Члени бюро хоч не хоч, але все-таки підтакували.

– Зрештою, Палажченко виявився чужим на Волині. Повторивши долю  інших «варягів».

– Розумієте, Палажченко був висуванцем ЦК і його там дуже поважали.

– За що?

– За подарунки. Вони мали ознаки корупційних діянь. Була така практика. До свят возили декому в Києві чемодан дарів «природи» із Волині. Там були вугрі, ковбаска, те, що вважалося дефіцитом… Я цього не сприймав.

– Але, вибачте, – це квіточки на фоні теперішньої чи недавньої  загальноукраїнської практики – з «кришуваннями», «відкатами», «зачистками»  і т.д.   

– Може, й не квіточки, а пилок. Але я цього не сприймав. Якось мені Палажченко каже: «Нада одной дамє шесть лісіц». Відповідаю (я був мисливцем): «У мене є одна лисичка вичинена». – «Ну как? У тебе ж лізгоспзаг!». – «Я від лісників заради вас, лисиць не буду. Це виключається. А одну шкіру лисиці я можу привезти». – «Нє нада. Найдьом».  Пізніше  мені розповіли, звідки знайшлося.

– Володимир-волинці, наскільки знаю, досить різко оцінили діяльність Вашого наступника Сергія Лесика, який до цього «руліл» у Турійському районі.

– Я дивився  цьому чоловікові в очі. Мені було його жаль. Лесика, в піку мені, ввели в ЦК. Він сприйняв це як велику винагороду. Район мав високі показники. Та  мене навіть делегатом на з’їзд не обирали.  А Лесика відразу ввели в ЦК. Але яким він був членом (ЦК), хай сам розкаже. Не буду про це говорити. Такі й подібні  висунення й визначили долю того ЦК.

Чому на Володимирщині шанували Колесніченка?

– Кадри вирішують усе. Звісно, це далеко не істина в останній інстанції, зречень нащадком уродженців історичної Волині Бланків. Але чи Ви погоджуєтеся з констатацією, свого часу озвученою Іваном Багряним, що Українська держава мусила відродитися, а  її кадрові ресурси – в Компартії та комсомолі? До речі, ті ж таки В.Чорновіл, Л. Лук’яненко свій політичний шлях розпочинали в згадуваних структурах. 

– Я завжди ефективність кадрової політики оцінював за діловими  та моральними якостями конкретних людей. Міг висунути на відповідальну посаду позапартійного. Правда, для цього (така була номенклатура обкому) доводилося приймати в партію того, у кого була начебто сумнівна репутація. У Володимирі за моєю ініціативою ми висунули хорошого інженера, сина бригадира тракторної бригади, на посаду голови колгоспу, перед тим прийнявши у члени партії.  Але його рідного дядька енкаведисти повісили нібито за бандитизм на Ринковій площі.  У ті часи серед членів бюро, які вирішували долю людини-кандидати в члени партії, неодмінно був представник КДБ. Він відразу   ж мені заперечив: не допущу ніколи, щоб членом партії став племінник «ворога народу». Я відповів: це ваше  право, але я буду відстоювати цю  кандидатуру. Цей чоловік народився тоді, коли його дядька вже не було. Йому не дуже про це й розповідали. Натомість рідний брат того «ворога народу» був кращим  бригадиром тракторної бригади. У цьому плані  він виховав і сина, якого ми таки прийняли до партії. Не одноголосно, але все-таки більшістю голосів членів бюро, які підтримали позицію першого секретаря. Але на другий день приїжджає голова парткомісії, наш соратник, товариш, якщо можна так назвати. Його присилає Палажченко: пояснюй. Та головою  парткомісії виявився порядний чоловік, він побесідував зі мною, ще з деким – і справу закрили.

Через декілька місяців ми цього чоловіка обрали головою колгоспу, і він до розвалу Союзу успішно працював на цій посаді.

– Прізвище назвете?

– Ні, не буду цього робити. Навіщо? Не так давно бачив цього чоловіка. Він казав: «У мене руки й досі трясуться, коли вітаюся з Вами і тисну Вашу руку». А я йому відповів: «Ти знай, що більш вірної руки в районі ти не мав. Хіба що – рідної матері».

– Мушу у цьому контексті запитати і щодо іншої персони, прізвище якої відоме та стало «притчею воязицех». Маю на увазі Вадима Колесніченка, якому Ви фактично допомогли   розпочати політичну кар’єру.  Це була тодішня помилка чи наслідок еволюції майбутнього українофоба, чиє  ім’я назавше закарбоване в ганебному «законі Ківалова-Колесніченка»?

– Безперечно, я допоміг Колесніченку розпочати політичну кар’єру.  Але висловлюся щодо поставленого запитання ширше. Усе своє життя я займав позицію державника. У тому числі – й у період партійної (уточнимо – компартійної) роботи, і пізніше, коли працював у парламенті. Я старався зводити людей різних політичних, ідеологічних поглядів до єдиного знаменника: що твоя діяльність дає для зміцнення державності України. Чи це економічно, чи в культурному аспекті, але державності України. Така моя позиція стосувалася як згадуваного голови колгоспу, так і щодо Колесніченка. Він отримав призначення у  найзахідніший колгосп  «Слава». Територія цього прикордонного  колективного господарства – навпроти села, яке поляки називають Грудек. Тобто, в українській інтерпретації – Городок, яке на місці колишньої столиці Волині, напроти Грубешова.

Якось я туди приїхав. Це було добре господарство. Я запропонував голові колгоспу, щоб мене супроводжував агроном, якого тоді ще не знав особисто. Під час поїздки я поспілкувався з цим тоді молодим чоловіком. Склалося хороше враження як про спеціаліста, так і про людину загалом. Подумав: от росте перспективний новий голова колгоспу. Але коли після того, як секретаря міському комсомолу взяли на навчання, другий секретар міськкому вніс  пропозицію щодо кандидатури Колесніченка, який очолював найкращу сільську комсомольську організацію. Я був відразу не в захопленні від пропозиції. Адже Колесніченко був хорошим агрономом. Та все-таки я знову поїхав у згадуваний колгосп «Слава», був присутній на комсомольських зборах. Колесніченка люди любили (якщо говорити щодо дівчат, то вони ходили за ним шлейфом), він, кажу абсолютно  серйозно, себе дуже добре зарекомендував

Правда, першим секретарем Колесніченко недовго працював. Він вступив, по-моєму, в Харківський юридичний університет, а звідти  потрапив у Крим, уже на міліцейську роботу. Видно, там теж був помітний. Колесніченка обрали в обласну раду (чи, може, тоді вона називалася вже верховною: не пам’ятаю). Але він займав у Криму в той час виключно проукраїнську  позицію. Більше того, за ним було політичне переслідування: Колесніченка звинувачували за український націоналізм. Дізнавшись про це, я зайшов до Бориса Петровича (Клімчука, – В.В.), який тоді був головою Волинської обласної ради і розповів: «У Криму є наш висуванець, якого там переслідують». Клімчук послухав і каже: «Давай його підтримаємо на сесії». І дійсно, сесія Волинської обласної ради у зверненні до Кримської ради  висловила за підтримку Колесніченка. Пізніше його обрали й до  Верховної Ради, але я вже тоді там не працював.

– А коли  б були народним депутатом тоді, коли Ківалов і Колесніченко запропонували свій (чи, точніше, нав’язаний «згори» ганебний законопроект)…

– …я точно  знаю, Колесніченко вів би себе інакше. І ставлення до нього було б інакшим.  І, може б, інші були порядки. Моя фігура у Верховній Раді була об’єднуючою. Я не мав супротивників ні серед рухівців, ні серед фракції КПУ. Я старався їм допомогти знаходити спільні моменти, щоб вони не ворогували, а диспутували. І таку позицію відстоюю і сьогодні. Але якщо людина, яку я свого часу підтримував,  висував,  зараз своїми діями шкодить інтересам Української держави, – це вже мені чужа людина, у кращому разі – опонент.

Довідково:  Ростислав Степанович Чапюк – народний депутат України (ВР другого скликання, 1994 – 1998), Заслужений працівник сільського господарства України,  Почесний магістр права.

Народився 22 травня 1937 р. у с. Русів Володимир-Волинського району. 1959 р., закінчивши з відзнакою  Львівський  сільськогосподарський  інститут, повернувся до колгоспу рідного села, де мешкала мама (батько помер від фронтових ран 1954 року), і був призначений на посаду головного агронома. У 1961 р. його обрали головою колгоспу ім. Шевченка Володимир-Волинського району, а в 1967 р. — призначили начальником Володимир-Волинського районного управління сільського господарства. Відтак перебував на партійній роботі: спершу був обраний першим секретарем Ратнівського райкому КПУ Волинської області, був  завідувачем сільськогосподарського відділу Волинського обкому КПУ,першим секретарем Володимир-Волинського міськкому КПУ. За публічну критику зловживань владою керівниками обкому КПУ  1987 року був звільнений з цієї посади  і призначений головним агрономом Луцького районного управління сільського господарства.
У 1994 р. Р. С. Чапюк був обраний депутатом Верховної Ради України по одномандатному Ківерцівському округу Волинської області, а після закінчення терміну дії повноважень у 1998 р. вийшов на пенсію.

З ініціативи Ростислава Чапюка у Володимир-Волинському районі запровадили розроблену Київським інститутом аграрної економіки систему планування заготівель сільськогосподарської продукції від ресурсного потенціалу, що звільнило господарства району від адміністрування, дало можливість колективам проявляти ініціативу в розвитку найбільш вигідних галузей. Володимир-Волинський район у 80-х роках минулого століття забезпечив найвищий приріст виробництва сільськогосподарської продукції в Україні.

У 2003 р. Ростислав  став одним із засновників і заступником голови Всеукраїнської громадської організації «Захист дітей війни», головою Волинської обласної громадської організації. Його багаторазово обирали депутатом міських і районних рад у Волинській області.

За свою багаторічну сумлінну трудову діяльність Ростислав Степанович нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора (1966, 1977), «Знак Пошани» (1971) і двома медалями. Його життєве кредо: «Сповідувати правду, чого б це не коштувало! В управлінській роботі суворо дотримуватися чинного законодавства!».

«Тому моя оцінка однозначна»

– Ростиславе Степановичу, ми мимовільно згадали період Вашої праці в парламенті. Як би  Ви, народний депутат ВР другого скликання, оцінили ефективність роботи ВР восьмого скликання?

– Мушу бути відвертим. Безперечно, вже при Януковичу  парламент загалом заслуговував хіба на негативну оцінку.  Але справа навіть не в одіозних персоналіях. Коли  почалося обрання за закритими виборчими списками,  якість депутатського корпусу  різко погіршувалася. І  найгірший склад Верховної Ради – навіть не той, що був при Януковичу, а той, що зараз. Вже ж таку наволоч поназбирували вожді партій.

– Всі?

– На жаль. Тому моя оцінка однозначна: склад  парламенту нинішнього скликання – найгірший за всі роки незалежної  України. Там є буквально кілька десятків справді народних депутатів.

– А інші?

– Антинародні депутати. Вони дбають про власне збагачення, про обкрадання держави та народу. Бо ніхто з них не обкрадає ні громадян  Німеччини, Ізраїлю, Польщі  чи іншої держави, а тільки власний народ. Надто часто є правдою, відповідає дійсності те, що люди кажуть нібито упереджено: «Що не мільярдер (мільйонер) – то підлота».

– Влада і мораль, особлива, коли перша – форма бізнесу, результат торгів, – часто (і зазвичай) несумісні поняття. Але хай ліпше буде нікчемна влада, ніж ситуація хаосу, некерованості. Чи не так?  Бо тоді  за допомогою окупації «наведе лад» якщо  не сусід зі сходу, який  заливає кров’ю Україну, то з заходу, який стає все агресивнішим. Ви, виходець із древньої Володимирщини, могли, до речі, спрогнозувати, що після 2015 року знову загостряться україно-польські стосунки?

– На жаль, історія обох народів трагічна, у тому числі – у відносинах між ними. Хоча, як на мене, це –загострення – наслідок не так історичних тенденцій, як діяльності політиків. Причому – з обох боків.

На мою думку, суть першопричин конфлікту чи не найглибше усвідомив Полікарп Шафета. Зокрема –  у книзі «Пістолет для Бандери».  Він намагався бути максимально об’єктивним. Полікарп Шафета в своїх останніх книгах заявив про себе, поряд із Євгеном Сверстюком, як найвидатніший волинянин. У тому числі – в розумінні причин і наслідків українсько-польського протистояння.

– Очевидно, так. Але чи варто було на хвилі декомунізації  забирати (переносити)  в Луцьку пам’ятник   першому секретареві Волинського окружкому КПЗУ Вадиму Бойку, вбитому польськими окупантами? Людині, яка по-своєму боролася за постання Української держави.

–  Відповідь зрозуміла.  Бойко – це сторінка нашої історії в боротьбі з ополячуванням.

Загалом  КПЗУ – трагічна партія. Православного за походженням Бойка, вихідця із Холмщини, закатували пілсудчики. Але не менш  жорстоко чинила й комуністична Москва. Весь склад ЦК КПЗУ у 1938 році було запрошено Сталіним на зустріч у Кремль. І їх усіх (до єдиного!) винищив Берія. Жодного члена ЦК КПЗУ, за вказівкою Сталіна, не залишили в живих.  Яке звинувачення? За націоналістичні прояви.

– Зрештою, цю партію Кремль руками Комінтерну ліквідував.

– КПЗУ було розпущено у 1938 році рішенням Комінтерну.

– Тому що як ОУН, так і КПЗУ орієнтувалися на відновлення Української держави? Тому нерідко видатні волиняни перебували в лавах то однієї, то іншої структури. Як, скажімо, племінник Лесі Українки Юрій Косач.

– Хіба тільки він? А Данило Шумук… Він у довоєнний період був головою сільради, а потім став пропагандистом ОУН.

Радянська дійсність, починаючи з вересня 1939 року, показала свій  звіриний оскал.  Кого вивозили? Ворогів? Найкращих трудящих селян. Карали невинних, щоб посіяти страх.  І це стало причиною  виникнення УПА. Якщо в 1939 році по всіх селах радісно зустрічали  Червону армію (з гірляндами, прапорами, букетами, короваями),  то сорок четвертому – вже з тривогою.

Маса членів КПЗУ стала членами УПА. Наголошую: не одиниці – маса.

Віра в Україну та антиімперіалістична позиція

– Ви торкалися проблематики українсько-польського протистояння, акцентуючи уваги на діяннях сучасних політиків…

– З обох боків починають визначати політичний курс ті особи, що  стимулюють загострення стосунків між  патріотами України та патріотами Польщі, які мають різні цінності. Такі  політики відкривають ці рани та посипають їх сіллю.

–  Хто нині головний ворог України – росіяни, поляки, угорці, румуни,  самі українці?

– Маса етнічних росіян і поляків нині більші патріоти України, ніж є часто українці.

А щодо ворогів, то вони відомі. Серед керівників – маса кар’єристів, які не керуються ідеологічними, політичними, державницькими інтересами.  Вони в основному керуються особистою вигодою. І таких усе більше й більше. І це для України – відкрита рана державності.

– На початку розмови Ви зауважили, що визначальний настрій, із яким зустрічали 2018-й, – надія. Тож хотілося б почути Ваш прогноз подальшого розвитку ситуації.

– Повірте, зараз ніхто не може гарантовано прогнозувати розвиток ситуації, тому що вона загострюється, ускладнюється. Від своїх позицій починають відходити наші партнери в ЄС. Ми це бачимо. Особливо на прикладі Німеччини, Польщі.

Але обнадіює більш послідовна антиімперіалістична позиція Сполучених Штатів Америки. Зрозумійте, зараз у світі залишилася єдина імперіалістична держава – Російська Федерація. Путін відторгнув  Україну, мільйони українців від дружніх стосунків до Росії не на десятиліття, а  на період життя декількох поколінь.  У тому числі – не тільки російськомовних українців, але й етнічних росіян, які  живуть в Україні, поєднуючи себе з нею, а не з Московщиною…

Антиімперіалістична позиція нині може бути тільки антипутінсько-антиросійською. Нагадаю про те, наскільки зараз серйозна загроза від Росії. Якщо 1938 року, в пік слави гітлеризму, та званого фюрера підтримували 85% населення (точніше – виборців) Німеччини, а Путін зараз за рівнем підтримки у РФ на цілий відсоток його перевершив. Але доля  нинішнього улюбленця росіян може бути аналогічною до долі колишнього улюбленця німців. І не тільки особисто, але й щодо його режиму.

А щодо України… Я позитивно оцінюю той факт, що США нарешті нададуть нам оборонну зброю. Треба, щоб ці бронетранспортери, сотні танків, яких на окупованій території Донбасу більше, ніж у Великобританії та Німеччині разом узятих, перетворилися в металобрухт. Добре, що США  виділяють нам оці «Джавеліни» («Javelin»), але, я подивився,  їх мало. «Джевелінів»(«Javelin»), – 410, а танків – понад 600.  А ще ж є бойові машини піхоти (БМП),  «гради» (системи залпового вогню)… І їх усіх треба перетворити в металобрухт.

– Здолати ворога можна, не створюючи самим собі проблем.

– Я почну із нагадування народної мудрості: не мала баба клопоту – купила порося. Це з приводу проблеми, яку наша влада сама собі створила завдяки так званому фактору Саакашвілі. Це – один  із наслідків «стягування» кадрового браку з інших країн (Польщі, Грузії, США, Литви). Що, в нас такі слабкі кадри? Ні! Українців по закордонню шанують усіх – від трударів до державних діячів. Лише в своїй країни вони не можуть знайти примінення своїх сил, здібностей, таланту.

– І наостанок – побажання Ростислава Степановича   землякам і самому собі на черговому  доленосному етапі українського буття.

– Дай, Боже, нам миру, достатку, твердості, єдності, сконсолідованості.  А також (і перш за все)  непохитності у вірі в державність України! У цьому маємо переконувати всіх:  від кожної дитини в дитячому садочку – до найстаріших пенсіонерів, до яких і я себе відношу.

Спілкувався Віктор Вербич

Світлини Андрія Мошкуна