Як володимирчанка Світлана Богайчук боролася з «мирним атомом», а тепер роками чекає обіцяної квартири

28 Квітня 2017, 12:00
5378

Сьогодні про чорнобильців згадують усе рідше. Щороку можновладці активніше урізають їм пенсії, пільги та соціальні виплати, забуваючи про те, що тисячі з них і досі не мають власного житла. Натомість ряди самих чорнобильців рідшають, бо після пережитого вони вже не мають сил боротися з наслідками катастрофи.

«Заробила» болячки

У лютому 1987 року володимирчанка Світлана Богайчук разом із іншими працівниками сфери громадського харчування приїхала у Чорнобиль, аби допомагати тим, хто ліквідовував наслідки вибуху на атомній станції. Пізніше жінка розповідала, що таким чином заробила собі болячок на все життя.

– Мені на той час було 23 роки. На роботі поцікавилися, чи, бува, ніхто з моїх підопічних не має бажання поїхати у Чорнобильську зону, щоб готувати їжу для пожежників. Я відповіла: «Навіщо когось шукати? Я сама згідна», – згадує пані Світлана.

І вирушила в Чорнобиль. Її не спинила навіть вказівка: жінок, які ще не народжували, туди в жодному випадку не пускати.

– Приїхали ми у лютому. На ЧАЕС усе ще диміло, тліло... Безлюдне місто одразу насторожило і дало привід замислитися над тим, що, видно, ми так і не знаємо справжніх масштабів трагедії. Поселили нас у квартирах, у яких ще кілька місяців тому мирно жили люди. Видовище моторошне: розкидані іграшки, книги, засохлі вазони, розсипані крупи на поличках…Тоді ніхто до всього цього не торкався, бо попередили: скрізь радіація, – ділиться спогадами пані Світлана. – Працювати доводилося по 20 годин. Після зміни, за яку навіть не було часу поїсти та присісти, ми просто падали з ніг.

 «Каталися» на БТР до самого реактора

Світлана Анатоліївна запевняє: на той час держава нічого не шкодувала для тих, хто боровся із наслідками аварії.

– Харчування було на найвищому рівні. М'ясо кавалками накладали, ікра була в раціоні, овочі, фрукти, соки, молочні продукти, варення, – перелічує жінка.

Одного разу хтось із керівництва попросив підвезти обід на саму атомну станцію.

– Ну, кажу, добре, поїдемо. Бачимо: стоїть «УАЗик» та БТР. Прямуємо до першого, аж чуємо: не туди звернули, їхати доведеться у БТРі. Що нам – молоді, безпечні. Усю дорогу сміялися, жартували із хлопцями-водіями, – продовжує розповідь жінка. – Хто думав про те, куди й чого їдемо? Моторошно стало, коли перед нами постав страшний, уже понівечений та ще задимлений реактор. Нас завели в напівтемне гарно вмебльоване приміщення і сказали швидко накрити на стіл. Спочатку ми припускали, що наші старання – для якихось високопосадовців. Уже потім, судячи з того, що чули від ліквідаторів, зрозуміли: ніхто з можновладців жодного разу не насмілився приїхати на місце аварії. Усі ці блага були для тих, хто вже ніколи не покине станцію.

«Ліквідація» ліквідаторів

– Держава досі не виконала обіцянок перед тими, кого кинула в пекло Чорнобиля, –нарікає жінка.

У 2002 році у Світлани Анатоліївни різко погіршився стан здоров’я. Вона отримала інвалідність і статус ліквідатора І категорії. Тоді ж стала на чергу, аби отримати житло… Минуло 15 років. Пані Світлана вже й не перелічить, до скількох державних мужів вона зверталася. Змінювалися президенти, голови облдержадміністрацій, нові люди по-новому тлумачили схеми черговості та розподілу житла, по-різному пояснювали порядок надходження коштів на його придбання для чорнобильців. Змінювалася й сама черга.

– Якщо в 2007 році я була під одним номером, то через рік-два – вже хтозна, у якому десятку, – пригадує Світлана Анатоліївна. – За часів Ющенка було навіть таке, що його представник на одному зі своїх прийомів повідомив, що найближчим часом президент вручатиме мені ордер на квартиру. Помешкання тоді розподілили, але мене серед тих щасливчиків не було. Надія на довгождане житло з кожним роком згасала.

Остання роздача квартир чорнобильцям була на початку березня 2013 року. Тоді ордери отримали 28 родин, із них 19 – на квартири в Горохові, 2 – у Луцьку, 7 – у Володимирі-Волинському.

– Повідомили з області, що в нашому місті буде вручення ордерів чорнобильцям, і я як голова міської спілки маю там бути присутня, – пригадує пані Світлана. – Ця новина мене просто ошелешила. Одна людина, яка отримала там квартиру, мала статус ліквідатора три-чотири роки. Окрім того, добре знаю, що в черзі на квартиру ці люди теж були далеко за мною.







Три роки тому Світлана Анатоліївна мала отримати житло, але з невідомих причин квартира дісталася іншій людині. Жінка звернулася до суду з адміністративним позовом до департаменту соціального захисту населення Волинської облдержадміністрації, аби визнати протиправними дії представників влади. Суд ухвалив рішення на користь пані Богайчук та зобов’язав обласний департамент придбати їй житло. Світлані Анатоліївні в департаменті порадили повертатись у Володимир і спільно зі спеціалістами відділу ЖКГ й будівництва міськвиконкому підшукувати квартиру на вторинному ринку. Мовляв, знайдете підходящу, а ми кошти перерахуємо. Проте грошей так і не знайшлося. Рішення суду досі не виконане.

Нещодавно Світлана Богайчук озвучила свою проблему очільнику області Володимирові Гунчику. Її розповідь не здивувала голову обласної державної адміністрації. Він додав: усе сталося кілька років тому, при попередній владі, тому всі запитання – до неї. Окрім того, гроші на придбання квартир чорнобильцям не виділяють упродовж останніх кількох років, тому говорити немає про що.

З тією ж проблемою пані Світлана зверталась до депутата Верховної Ради України Ігоря Гузя. Народний обранець вислухав, пообіцяв зарадити чим може, але до цих пір усе «глухо».

– Розумію, що нині в країні не найкращі часи – війна, загиблі, поранені, полонені, переселенці, – мовить пані Світлана. – Якби це трапилося сьогодні, я б ніколи не наважилася судитися з державою, яка поранена з усіх боків. Але ж проблема не народилася цьогоріч! Вона тягнеться десятки літ!

Тетяна Палаєвська

Коментарі
28 Квітня 2017, 22:22
З 2014 вже є /добра/ нова влада, то чому жінці не дадуть квартири?
Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024