Від чаю на кордоні до двох благодійних фондів: історія волонтерки Катерини Сас з Устилуга, яка допомагає військовим і переселенцям
7582 
Понад тисячу людей одночасно в чергах на кордоні з Республікою Польща прийняв прикордонний Устилуг у перші дні повномасштабного вторгнення. Родина Катерини Сас, яка виховує дітей у будинку сімейного типу, зустрічала їх гарячим чаєм просто на вулиці. А вже за кілька років ця стихійна допомога виросла у два благодійні фонди: «Підтримка з любов'ю» та «Відчайдушні».
Про перші дні війни, допомогу з Польщі й Німеччини, розділення на два фонди, капеланську службу в госпіталях і те, чому вважає штучним поділ на «допомогу армії» й «допомогу цивільним», Катерина Сас розповіла в ефірі «Вечірнього району» Ользі Булковській.
Перший чай на кордоні
Устилуг – прикордонне місто, і саме тому 24 лютого 2022 року стало для родини Сас не страшною новиною з екрана, а чергою автомобілів під вікнами вже о дев'ятій ранку. Звістку про початок повномасштабної війни спершу просто відмовлялися сприймати.
«Особисто для мене це було дивно і дико – в центрі Європи в двадцять першому столітті допустити таке, щоб одна країна напала на іншу», – згадує волонтерка.
Коли на кордоні вже стояли черги, стало зрозуміло: це серйозно. Лютий, холод – діти родини вибігли подивитися, що відбувається, і за кілька хвилин повернулися по термоси з гарячим чаєм. Із цього моменту, каже Катерина, й почалася вся подальша історія її благодійності.
Перші машини, за її спостереженнями, їхали майже порожніми – люди брали з собою тварин, ноутбуки, дітей у домашніх капцях, а мами нерідко виїжджали просто в домашніх штанях. Необхідні речі й організований транспорт з'явилися вже пізніше, коли евакуацію стали проводити цілими автобусами.
Бутерброди з прапорцями
Першою по-справжньому організованою допомогою для черги на кордоні стала не українська, а польська. З іншого боку кордону почали передавати поштучно замотані бутерброди з синьо-жовтими й червоно-білими прапорцями – щоб людям, які годинами стояли на морозі, було чим підкріпитися. Разом з їжею передавали засоби дитячої гігієни, підгузки, дитяче харчування.
«Найперше прийшла допомога нам від поляків, за що ми дуже їм вдячні. Дотепер ми з ними співпрацюємо, мало хто відійшов – навпаки, ще додалися люди й організації, які продовжують допомагати», – каже Катерина Сас.
Дві тисячі людей за одну ніч
Ситуація змінилася вже на другу-третю ніч, коли з'ясувалося: автомобілі пропускають через кордон, а піших – ні. До неділі черга піших виросла майже до двох тисяч людей – малі діти, люди на візках, старші люди. Про пандемію коронавірусу в ці дні взагалі забули.
«У цілому світі ковід, а в Україні війна. Ковід відійшов настільки на задній план, що люди вже навіть маски не одягали», – каже Катерина Сас.
Родина почала забирати людей із черги до себе – і, за словами волонтерки, в Устилузі, ймовірно, не лишилося оселі, яка б не прихистила когось із тих, хто чекав на перетин кордону.
Саме тоді Сас звернула увагу на деталь, важливу для розуміння дитячої психології в кризі: емоційний стан дитини майже дзеркально повторює стан матері.
«Якщо мама брала дитину за руку і розповідала, що їдемо в гості, до бабусі, тато нас зачекає – дитина сприймала це спокійно. Якщо мама плакала, переживала – дитина теж переживала, вела себе неспокійно», – пояснює волонтерка.
Катерина пригадує, що було важко дивитися, коли розлучалися дружини з чоловіками. Чоловіки заспокоювали своїх жінок, казали, що їм буде легше і спокійніше, коли знатимуть, що вони захищені і в безпеці.
«Ще ми не знали на той час, як довго все це триватиме», – каже волонтерка.
Два фонди, один директор
З часом допомога розділилася на два самостійні напрями. Фонд «Підтримка з любов'ю» зосередився на переселенцях і цивільному населенні. Фонд «Відчайдушні» сформувався із хлопців, які возили автомобілі й вантажі безпосередньо військовим на території, куди звичайні цивільні не потрапляють – саме тому їх так і називали.
Поштовхом до офіційного розділення стало й запроваджене державою електронне декларування гуманітарної допомоги: фондам довелося навчитися прозоро звітувати перед Міністерством соціальної політики й податковою.
За словами Катерини, тоді постало непросте питання: продовжувати співпрацю із закордонними партнерами в нових умовах звітності чи ні. Сама вона в цій системі – директорка, що займається переважно бюрократичною частиною: звітами, документами, перемовинами з партнерами, яким теж потрібні власні звіти. Безпосередню допомогу по всій країні координують десятки волонтерів на місцях, усі – зі своїм колом побратимів і знайомих, яким допомагають.
Фура о п'ятій ранку
Один із постійних партнерів фонду – команда однодумців із Німеччини, серед них родина ветерана, який після важкого поранення залишився там на реабілітації. Разом з дружиною вони й далі допомагають побратимам в Україні – і особисто підписують кожну коробку, кожну посилку для конкретної людини на фронті.
Одного разу їхній бус із гуманітаркою не зміг перетнути кордон на німецьких номерах – не було дозволу для перевізника «Мальтеза». Катерина з чоловіком виїхали на кордон о п'ятій ранку, щоб власним автомобілем перевантажити товар і провезти його в Україну.
За словами волонтерки, 80–90% вантажу, який фонд отримує від закордонних партнерів, одразу йде адресно по країні – це зараз найбільший напрям роботи «Відчайдушних». Останню фуру, 17-тонну, наповнювала команда німецьких однодумців: переважно медицина в коробках для військових, але також милиці, візки й ходунки – їх передають цивільним, які звертаються з такою потребою, і в госпіталі, і додому.
Просити було соромно
Медична евакуація – окремий і, за словами Катерини, найскладніший напрям «Відчайдушних». Кожен збір на автомобіль чи обладнання закривають завдяки людям, яким не байдуже.
«Ходити просити спочатку було соромно, але тепер ми розуміємо: чим більше ти озвучуєш свою потребу, тим швидше збір закривається. Не можу сказати, що дуже швидко, але всі збори, які були відкриті, вже закриті», – каже волонтерка.
Повний звіт про закриті й відкриті збори публікують в Instagram-акаунті «Відчайдушні». Серед постійних донорів Катерина називає команди з країн Балтії, благодійний фонд «Тризуб», а також групи однодумців із Німеччини, Польщі та Румунії.
«Що їм казати?»: перші відвідини шпиталю
До капеланського напряму служіння Катерина прийшла, вже будучи директоркою фонду. Тоді шукала співпраці з іншими організаціями, зокрема з громадською організацією «Підтримай Героїв», яку заснував місцевий ветеран із дружиною після важкого поранення. Щонеділі вони відвідували поранених військових у шпиталі Володимира – і одного разу запросили з собою Катерину.
Перші відвідини поранених вона називає найважчим досвідом.
«Заходив мій чоловік, тому що там лежали хлопці, які були без рук, без ніг, просто накриті простирадлом. Що їм казати? Як їх підтримати зараз і тут?» – згадує волонтерка.
Брак досвіду й підготовки спонукав її пройти базовий капеланський курс в Острозькій академії. Тепер фонди співпрацюють з капеланами, які підтримують військових і в госпіталях, і вдома, на реабілітації.
Окремий і, за словами Катерини, найважчий напрям – робота з дітьми, чиї батьки загинули або зникли безвісти на фронті. Дитина, каже волонтерка, на відміну від дорослого, не має досвіду, який допоміг би витримати втрату. Для таких дітей фонд уже кілька років поспіль організовує реабілітаційні заїзди в літні табори.
Немає жодного розділення для добрих справ
На тлі суспільної дискусії, яка часто протиставляє допомогу армії й допомогу цивільним, Катерина Сас наполягає: таке розділення штучне.
«Немає військового, у кого б не було в цивільному житті когось рідного, близького, сусіда, друга… Для мене особисто немає розділення. Це лише розділення для звітності, для фонду…», – пояснює вона.
Головним ресурсом волонтерства співрозмовниця називає не фінанси й не масштабні гранти, а довіру. Приклад – ветеранська родина Костюків, Альона і Валерій, з якими фонд дружить: вони виграли грантовий проєкт і відкрили власний бізнес у Володимирі. За словами Катерини, довіра діє на роки вперед: люди звертаються по допомогу навіть через кілька років після першого контакту, пам'ятаючи, що їх колись почули.
Родина і віра як опора
Найпершою підтримкою в найважчі моменти Катерина називає віру – каже, що без Божої допомоги родина би не витримала такого обсягу роботи. Наголошує, що найбільшу опору вона має в родині. Без чоловіка, зізнається волонтерка, 17-тонну фуру розвантажити було б неможливо. Десятеро дітей родини завжди готові долучитися – постійно зустрічають запитанням «Мама, сьогодні загружаємо чи вигружаємо?» Допомагають і друзі у Володимирі.
Автомобілі, які фонд передає на фронт, часто заїжджають в Україну через найближчий до країни-донора кордон. Катерина каже, що в більшості випадків самого автомобіля навіть не бачить: волонтери на СТО розбирають і збирають техніку, готуючи її до передачі як машини медичної евакуації, а їй лишаються тільки фотозвіти й документи для звітності.
Дізнатися більше про роботу фондів і доєднатися до зборів можна на сторінках «Відчайдушні» та «Підтримка з любов'ю» в Instagram і Facebook. А тим, хто вагається, чи варто починати з малого, Катерина каже: не треба чекати слушної нагоди для хороших справ. Можна просто спекти печиво, зв'язати шкарпетки, закрити консервацію і передати знайомому священнику чи в старостат – там уже знають, кому це потрібно.
Підписуйтеся на наш YouTube-канал, ставте вподобайки та залишайте коментарі. Це допомагає нам розповідати більше історій людей, які працюють заради України.
Підтримайте роботу журналістів Rayon.in.ua, долучившись до спільноти «Друзі Району» та оформивши щомісячну підписку.
Фото з особистого архіву Катерини САС