Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Петро МАРТИНЮК, 96 років, стрілець Української повстанської армії.
Петро МАРТИНЮК, 96 років, стрілець Української повстанської армії.

Петро Мартинюк: радянські партизани були ізвєргами, часто грабували й ґвалтували жінок

10:00 14.09.2018
2909

Ветеран УПА Петро Мартинюк не зважаючи на свій поважний вік ще й досі не може забути звірства, які чинили совєти на Україні та якою нелегкою була боротьба Української повстанської армії за незалежність України.

Улітку 1941 року проходив шоферську практику на спирттресті в селі Конюхи Локачинського району. 21 червня поїхали з директором і напарником на львівський спиртзавод по матеріали. Ночувати лишилися в директора на мансарді. Вікна виходили на вокзал "Підзамче". Ввечері там почав грати військовий духовий оркестр. Побачив, як із вагонів ешелон за ешелоном вигружаються солдати. О четвертій ранку прокинувся від гуркоту. Наш директор відчинив фіранку й закричав: "Братцы, по коням! Война!", - розповідає ветеран УПА Gazeta.ua.

У Кам'янці-Струмиловій (тепер місто Кам'янка-Бузька на Львівщині. – Країна) нас затримали воєнні. Машину забрали. Директора й напарника Макара мобілізували, бо були військовозобов'язані. Я пішки пішов додому.

Автор: фото надане Петром МАРТИНЮКОМ

Петро й Ольга Мартинюки на з’їзді ветеранів УПА в Івано-Франківську 2011 року. З ними колишній голова братства ветеранів УПА Луцького району Василь Кушнір (на фото – ліворуч)

Петро й Ольга Мартинюки на з’їзді ветеранів УПА в Івано-Франківську 2011 року. З ними колишній голова братства ветеранів УПА Луцького району Василь Кушнір (на фото – ліворуч)

23 червня вперше зустрівся з німцями. Кілометрів 10 відійшов від Радехова й побачив, як вони їдуть вантажівками. Одна машина зупинилася. Шофер відкрив капот і почав у моторі колупатися. Попросив, щоб підвезли. У кузові грав патефон, солдати вгощали цукерками й сигаретами. Довезли до села Стоянів, неподалік якого жив мій дядько.

Дядькова жінка мене не пустила: "Німці як бачать чужого в хаті, то всіх розстрілюють. Ще моїх дітей повбивають". Попросився на веранді лягти. Порадив, як зайдуть, казати, що вперше мене бачить. Та ніхто не приходив. Уранці встав і рушив до Горохова. На трасі німці людей затримували й кидали в оборонну траншею. Мене посадив туди поранений і перев'язаний німець. "Не оглядайся, бо застрелять", – мовив. Німецький офіцер наказав усіх вести у штаб до Горохова. Построїв нас і сказав підняти руки догори: "Хто опустить – будемо стріляти". Попереду колони й за нею йшли солдати з автоматами. У штабі нас усіх кинули в одну камеру.

Німецький старшина наказав затриманим розчищати район від убитих. Їхніх солдатів несли до штабу на застелених білим простирадлом носилках. Кожен мав на грудях ланцюжок із надвоє пересіченою бляшкою з домашньою адресою. Нас заставляли розстібати їм гімнастерки й відламувати половину. А радянських солдатів мали на місці засипати землею. Була жара, ті трупи вже засмерділися. Після п'яти днів нас відпустили.

Німці дозволили зайти на склад і вибрати інший одяг, бо свою куртку замастив трупами. Взяв совєцьку воєнну спецівку й штани. Дорогою інші німці прийняли за радянського офіцера. Відпустили після того, як показав пропуск. Коли дійшов до полів, скинув той одяг. Рушив навпростець у самих кальсонах.

Наприкінці липня 1941-го старший брат Василь розповів про Організацію українських націоналістів. Разом на подвір'ї викопали схрон. Усередині застелили соломою, перекрили брусами. Вхід зробили з хати. Ввечері прийшли двоє озброєних чоловіків: Григорій Сало на псевдо "Сушко" й Іван Лобур – "Охрім". Сказав їм про бажання вступити до ОУН. Прийняли в день мого народження – 23 серпня. Взяв псевдо "Дуб". Мав шоферські права, тому доручили доставляти товари до села з району.

Навесні 1943-го забрали на вишкіл в урочище Вовчак на межі Турійського й Володимир-Волинського районів на Волині. Проходив у колишній німецькій колонії поблизу села Мочалки. Там навчився добре стріляти.

22 травня пішли на бій із німцями, які збиралися спалити села Синявку й Мочалки. Планували організувати засідку в Синявському лісі, яким вони мали їхати. Взяли з дев'ять кулеметів – чотири-п'ять людей на один. У селі знайшли дядьків із підводами, які погодилися нас підвезти. Під'їжджаємо до лісу, а німці вже там. І не дві машини, як нам говорили, а зо 20. Чотовий сказав відступати, а його помічник – обкопатися й тримати оборону. Обкопали кулемети. Німці пішли на нас. Ми пустили чергу по них. Усі попадали. Я убив кількох офіцерів. Підняв козирка на шапці й далі давай цілитися. Чую, шапка злетіла з голови. То куля її наскрізь пробила. Потім подарував шапку побратимові. Казав, вона щаслива.

У тому бою з наших 43 хлопців загинули 17, дев'ятеро отримали поранення. Мені прострелили п'яту, кров залила весь чобіт. Потім запекло в ліву руку. Став стікати кров'ю. Приклав до рани на нозі жменю землі й поповз до окопу. Німці почали забирати своїх поранених і відступати. Після того два місяці лежав. Мали відтяти ногу, але виходив друг мого батька – військовий фельдшер. Вони вдвох служили в царській армії, потім – у петлюрівській.

Петро МАРТИНЮК, 96 років, стрілець Української повстанської армії. Народився 23 серпня ­1922-го в селі Роговичі Горохівського повіту Волинського воєводства, зараз – Локачинський район на Волині. Батьки були селянами. Мав старшого брата Василя і молодшого Олексія. Закінчив чотирикласну школу, потім навчався в польській семикласній у Локачах. ”Лише раз на тиждень була година української мови. І то – не завжди. Довгий час не було викладача, то нас займали роботою чи співами”. 1940 року вступив до Львівського технікуму, на факультет автотракторної механіки. З 1942-го допомагав УПА. Мав псевдо ”Дуб”. Був шофером ”повстанського кооперативу”, доставляв товари до села. Згодом очолив відділ пропаганди в районі. 1943 року став військовим референтом у службі безпеки УПА – підбирав кадри на навчання. Брав участь у бою проти німців у Мочалках Турійського району Волинської області 22 червня 1943-го. 1945-го засудили до 10 років таборів ”за підозрою у зв’язках із українськими націоналістами”. Після завершення терміну додали ще п’ять років заслання. Покарання відбував у Норильську. Працював на будівництві, пізніше – механіком на інструментальному заводі. Був учасником Норильського повстання 26 травня – 4 серпня 1953 року. В Україну повернувся ­1960-го. Оселився в місті Володимир-Волинському. На цукровому заводі працював слюсарем, згодом – старшим майстром із ремонту обладнання. Наприкінці 1980-х вступив до Народного руху України. З дружиною Ольгою прожив у шлюбі 62 роки. Поховав її торік. Дітей не має. На фото: Петро Мартинюк у своїй квартирі на вулиці Луцькій у Володимир-Волинському Волинської області. Він є почесним громадянином міста

Довідково: Петро МАРТИНЮК, 96 років, стрілець Української повстанської армії. Народився 23 серпня 1922-го в селі Роговичі Горохівського повіту Волинського воєводства, зараз – Локачинський район на Волині. Батьки були селянами. Мав старшого брата Василя і молодшого Олексія. Закінчив чотирикласну школу, потім навчався в польській семикласній у Локачах. ”Лише раз на тиждень була година української мови. І то – не завжди. Довгий час не було викладача, то нас займали роботою чи співами”. 1940 року вступив до Львівського технікуму, на факультет автотракторної механіки. З 1942-го допомагав УПА. Мав псевдо ”Дуб”. Був шофером ”повстанського кооперативу”, доставляв товари до села. Згодом очолив відділ пропаганди в районі. 1943 року став військовим референтом у службі безпеки УПА – підбирав кадри на навчання. Брав участь у бою проти німців у Мочалках Турійського району Волинської області 22 червня 1943-го. 1945-го засудили до 10 років таборів ”за підозрою у зв’язках із українськими націоналістами”. Після завершення терміну додали ще п’ять років заслання. Покарання відбував у Норильську. Працював на будівництві, пізніше – механіком на інструментальному заводі. Був учасником Норильського повстання 26 травня – 4 серпня 1953 року. В Україну повернувся ­1960-го. Оселився в місті Володимир-Волинському. На цукровому заводі працював слюсарем, згодом – старшим майстром із ремонту обладнання. Наприкінці 1980-х вступив до Народного руху України. З дружиною Ольгою прожив у шлюбі 62 роки. Поховав її торік. Дітей не має. На фото: Петро Мартинюк у своїй квартирі на вулиці Луцькій у Володимир-Волинському Волинської області. Він є почесним громадянином міста

Уже референтом Служби безпеки мав провести людину на навчання в село Стенжаричі Володимир-Волинського району. З нами йшла ще зв'язкова. Чую, в лісі коні хропуть і віз дзвенить. Мав наган із собою, мовив: "Сховайтеся, я їх затримаю". Коли проїжджі порівнялися зі мною, вискочив на дорогу й ухопив за вуздечку їхнього коня. На возі сиділи двоє німців. Сказав: "Хенде хох!" Вони заклякли. Натиснув на курок – не вистрелило, другий раз – те ж саме. Та німці пострибали з воза й побігли в ліс. На підводі знайшов яйця, тютюн – товар вони збирали по селах. Сів потім на пеньок і став стріляти в консервну банку. Всі шість патронів вилетіли.

Радянські партизани були ізвєргами. Часто грабували й ґвалтували жінок. У одного священика в нашому районі, який мав трьох доньок, двох із собою забрали. Їх ґвалтували, а потім скрутили дротом і в рів кинули. Приїхали до їхнього батька: "Ей, поп, забирай дочерей". Третя дівчина, коли побачила сестер, збожеволіла.

Узимку 1944 року мав завдання на вишкіл у селі Велика Осниця Маневицького району привести трьох хлопців. Йшли вночі. Останній відрізок шляху пролягав через річку. На мосту були мадяри з німцями. Тому рушили навпростець. Було 25 градусів морозу, то думали, лід грубий. Але на середині шляху я ступив в ополонку, яку замело снігом. Хлопці мене витягли. На вишкіл їх привів, та після цього захворів бронхітом.

Лікувався в Сокалі. Зупинився на квартирі в однофамілиці Юлії. Коли в липні 1944-го німці відступали, а замість них прийшли совєти, вона хотіла тікати в Австрію до тітки. Кликала й мене з собою, бо влюбилася. Але я так просто погодитися не міг – мав узяти дозвіл в організації. Юля сказала, чекатиме мене три дні. Поїхала сама, бо я так і не вернувся.

Коли повернувся на Волинь, там уже були совєти. КДБ працює, схрони порозривали, повстанців арештовують. У серпні 1944-го рушив до райцентру Рожище. Там ще жили хлопці з ОУН неподалік від вокзалу. Йшов через вокзал, де саме людей на фронт відправляли. Ешелон із мобілізованими рушив поперед мене. Раптом ззаду під'їжджає машина, а на ній – старший сержант із капітаном НКВС. Питають: "Ти куда, мужик?" Відповів, що мене мобілізували, та вагон вже поїхав. "Садісь, догонім", – відказали. Підвезли впритул до вагона й наказали стрибати. Діватися було нікуди. Доїхав до Києва, а звідти – до Харкова.

З Харкова відправили в Ромни на вишкіл офіцерів. Перед фронтом треба було провчитися два місяці. Разом зі мною були двоє знайомих хлопців – Ананій і Григорій із Локачинського району. Кликали мене тікати, але я не наважився. Зробили це самі. Та потім десь ночували в колгоспній скирті соломи – і сторож їх здав. Одного відправили у штрафбат, другого – в Норильський табір. Після цього всіх почали трясти. Юрія Ємчика з Горохівщини спитали, кого ще знає з УПА. Вказав на мене. Він женився на подружці дівчини, з якою я гуляв. Мене арештували. Зірвали погони й кинули в камеру.

З Ромнів відвезли до Харкова. Сидів у камері-одиночці розміром, як двері. Вдень не давали спати, а вночі тягали на допити. Били, однак за три місяці ні в чому не признався. Потім ще півроку сидів у тюрмі в Холодній Горі поблизу Харкова. Влітку 1945-го відправили в Норильськ.

Із майбутньою дружиною Олею познайомився, коли в'язнів етапами привезли на пересильний пункт у Молотовську (тепер – Сєвєродвінск Архангельської області РФ. – Країна). Чоловіків загнали в одну огорожу, жінок – у другу. Я став упритул до дроту й закричав: "Хто з Волині?" Одна дівчина підійшла. Сказала, що її звати Оля. Нас відігнав конвой – пустили автоматну чергу над головами. "Я тебе знайду", – пообіцяв. Раніше бачив її у Горохівському районі. Якось приїхав по завданню в село Підбереззя до тамтешнього голови Івана Кунчика, а вона там прибирала. В УПА Оля мала псевдо "Ліщина". Була швачкою і заготовляла продукти для повстанців.

Табір у Норильську називався "Медвежий ручей". Будували нікелевий комбінат імені Аврамія Завенягіна (заступник голови Ради міністрів СРСР у 1955–1956 роках, організатор промисловості. – Країна), шахти, заводи. Спочатку барака не було, жили в брезентових наметах, які задувало снігом. Спали на двоповерхових нарах. Три місяці тривав полярний день, стільки ж – ніч. Працювали по 14 годин на добу. Пайки були малі. Через недоїдання люди вмирали. Тим, хто вже доходив, їсти давали ще менше. На сани клали по шість трупів. На прохідній кожного кілком проштрикували – чи не живий, і везли за територію. Там закопували у траншеях.

Жінки в таборі носили мішки цементу, тягали на собі будівельний розчин і цеглу. На плечі ставили дошку з двома поперечинами, а на неї вантажили матеріали.

До 1947-го з нами покарання відбували "вори в законі", які мали по 25–35 років сидіти. Хто не хотів на роботу йти – вбивав когось. Таких на час слідства відправляли у табірну тюрму. Вони рік сиділи в теплі, не працювали й отримували харчі. Були такі, які мали 75 убивств на рахунку.

Норильське повстання було мирне. Одного дня ув'язнені не вийшли на роботу – і заводи зупинилися. Мали три вимоги: зменшити години праці, не ставити номерів на куфайці, штанях і шапках і не закривати на ніч бараків – якби пожежа сталася, самі б не вибралися. Комісія з Москви наказала видавати більше хліба, відкрити бараки, зняти номери й перевести нас на госпрозрахунок. Із заробленого вираховували гроші за їжу й обмундирування, на руки лишалося 2–5 рублів. За них у ларьку біля табору могли купити мило, зубний порошок, консерву чи згущонку.

День смерті Сталіна ми святкували три дні. Дозволили не ходити на роботу.

Після 10 років табору отримав ще п'ять – висилки. Наприкінці терміну працював станконаладчиком на інструментальному заводі. У трудовій маю подяку за дострокове виготовлення бурового станка НБС-2, що свердлить руду на 36 метрів. До того станки бурили тільки на 15.

У Норильську знайшов Олю. Вийшов на свободу на два місяці раніше за неї, оселився на вільному поселенні. Про Олю розказав сусід Коля, який жив там із жінкою. У день звільнення мав із ним її зустрічати, але директор мене не відпустив. Попросив Колю, щоб забрав Олю до себе. На другий день купив пляшку шампанського. Знайшов у ресторані, бо в магазинах тільки спирт продавали. Як прийшов до Олі, спитав: "Чи не забула, що обіцяв найти тебе?" "Забула", – відказує. – "А я пам'ятаю". Розписалися в Норильську і стали жити разом. Я на заводі отримував 500 рублів. 250 рублів тоді вважали хорошою зарплатою в Союзі, а я ще стільки ж мав заполярних.

У Норильську в Олі сталися три серцеві напади. Лікарі сказали: треба змінити клімат. 1960-го із заводу дали путівку в Сочі. З курорту поїхали до Володимир-Волинського. Хотіли прописатися в брата. Але через відмітки в паспортах нам наказали залишити місто за 24 години. Те саме повторилося в Горохові та Нововолинську. В останньому жив мій двоюрідний брат. Він працював шофером в одного начальника. Таки отримав дозвіл прописати мене в себе. А жінка мала родичів у селі Печихвости Горохівського району. Сільський голова приписав її у своїй хаті. Я працював станочником на рудоремонтному заводі. Згодом у Володимирі-Волинському відкрили цукровий завод – і мене взяли туди на роботу. Отримав житло. За кілька років обвінчалися з Олею у церкві села Підбереззя, де вперше зустрілися.

Автор: Ірина ЛЕВИЦЬКА. фото: Валерій ШМАКОВ

Коментарі
18 листопада
Вчора
16.11.2018
15.11.2018
14.11.2018
13.11.2018
12.11.2018
11.11.2018
Топ оголошення
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин