Михайло Лущакевич: «24 серпня для мене не тільки день народження України, а й мій другий день народження»

Минулого тижня до учнів Володимир-Волинської гімназії ім.О.Цинкаловського завітав незвичайний гість – герой АТО Михайло Лущакевич, який розповів про війну і Крим, в якому відслужив дванадцять років. 

Як розповів Михайло Михайлович, уже 23 роки він служить у Збройних силах України. Перші 12 років – в Автономній Республіці Крим. У 2006 році перевівся до Володимира-Волинського, звідки сам родом. А 2014-го старшиною механізованої роти потрапив у зону проведення АТО. Брав участь у бойових діях на блокпостах під Донецьком біля села Оленівка. У 2015 році став головним сержантом роти снайперів, а з минулого року – начальником клубу, - пише Місто вечірнє 

- Війна змінює як тих, хто безпосередньо бере у ній участь, так і тих, хто чекає, вірить і сподівається на її швидке закінчення. Як змінили Вас ці події на сході України?

-Буває так, що війна ламає людей, а буває – загартовує. Я вважаю, що війна мене загартувала. Коли я був на блокпосту під Оленівкою 24 серпня 2014 року, так звані «ополченці» влаштували нам до Дня Незалежності «подарунок». О п’ятій ранку нас підняли масованим артилерійським обстрілом нашого блокпосту і одразу після нього пішли в атаку. Дві години тривав цей бій. Ми відбили їхню атаку, однак тоді був смертельно поранений один військовослужбовець з нашої роти Петро Сусваль, який помер у госпіталі. Через дві години відбувся другий бій, який також ми відбили. Але вже у третьому нас вибили з блокпоста, і ми відступили. Я залишився в окопі на блокпосту і був змушений вступити в бій із сепаратистами. Я відстрілювався, а вони кидали у мене гранатами. Дві гранати пролетіли повз мене, а третя потрапила до мене в окоп. Мені пощастило, бо той, хто кидав гранату, злякавшись обстрілів, забув висмикнути чеку, і це мені врятувало життя. Тому 24 серпня тепер вважаю не тільки днем народження України, а і своїм другим днем народження. Мене тоді два дні шукали, коли я вибирався з того оточення, повзаючи у соняхах. Був змушений відключити телефон і вийняти з нього батарею, оскільки у сепаратистів були прилади, які вираховують, де працює мобільний. У той момент не міг нікому подзвонити. Не скажу, що я безстрашний, але в тому окопі я був упевнений тільки в одному – в полон не потраплю і остання граната буде моя. Життя, звичайно, цінніше, але такою була моя думка. Пізніше, коли повернувся, в собі змін я не побачив.  

-Що допомогло Вам психологічно не зламатися?
-Налаштовував себе морально, що можу загинути. Вважав, віддати життя за свою землю не страшно, це героїчно. Я був готовий до того, що загину за Україну. Також у кожному бліндажі і в кожного солдата завжди із собою були малюнки, які присилали нам діти з усієї України і з Володимира зокрема. Уявіть собі голі стіни з дерев’яних колод і на них дитячі малюнки. Поглянувши на ці роботи, ти розумієш, за що і за кого воюєш. Окрім цього, відчували підтримку рідних, друзів, волонтерів, які постійно піклувалися про нас.

-Кажуть, що під час війни змінюються друзі. Знаходяться ті, на кого Ви просто не розраховували, або навпаки, в силу певних обставин втрачаються ті, на кого покладали надії. Чи було таке із Вами?
-Мені пощастило. На шлях не зустрічалися погані люди. Усі друзі та знайомі мене поважають. Це як у випадку із солдатами: якщо ти поважаєш їх, то вони поважають тебе.

-Ви служили у Криму. На Вашу думку, втрата півострова сталася через небажання захищати чи це прорахунок влади? Невже люди настільки не хотіли бути частиною України?

-За ті 12 років служби у Криму до росіян, які служили поряд, ми ставилися як до друзів. Ми не бачили у них ворогів. До нас вони також ставилися нормально. Ті люди, що там служили, часто сиділи за одним столом із нами. Сталося так, що російська зарплата у перерахунку на українські гроші була суттєво більшою. Через це багато хто і перейшов на їхній бік. Але думаю, що це не основна причина. У Криму залишилися в більшості місцеві, які там мали власне житло, родини. Їм було що втрачати. Вони не знали, як їх зустрінуть, коли вони приїдуть на материкову Україну. Велику роль зіграла російська пропаганда. Після перемоги Революції Гідності їхні друзі в телефонній розмові розповідали, що зараз приїде «Правий сектор» і буде їх, «рускоязичних», вирізати.    

-Чи вистачало підрозділів Збройних сил у Криму, щоб не віддати його ворогу?
-Кількість наших військових була мізерною. Чисельний склад Чорноморського флоту перед початком агресії нараховував близько 20 тисяч осіб. Керівництво держави в особі Януковича і його прибічників намагалося знизити чисельність усіх Збройних сил України до 60 тисяч. Скорочувалися саме бойові частини. Коли ще я служив у Криму, то казав, що скоро нас російські війська будуть «захищати». Можливо, так би і сталося, якби не Революція Гідності. Скоротили б усе, і російські військові спокійно прийшли б до нас по всій Україні. Але, на щастя, цього не трапилося.

-Чи вважаєте Ви професію військового престижною? І чи хотіли б, щоб троє Ваших синів стали військовими?                                            

-Під час моєї служби були такі роки, коли шкодував, що став військовим. На службі день і ніч, немає вихідних, була маленька зарплата. Але за всі 23 роки я був упевнений у завтрашньому дні, що я і моя сім’я будемо забезпечені. Минулого року зарплата стала досить високою, хороший соціальний пакет. Тому вважаю, що бути військовим – це солідно. Що стосується моїх синів, то я хотів би, щоб вони пішли моїми стопами, але нікому з них цього не казав, щоб вони самі вибирали, ким хочуть стати. 

Олексій Біянов, м. Володимир-Волинський