Їх повінчав Майдан: історія однієї «революційної» пари з Володимирщини

Єдина пара з усіх одружених під час помаранчевої революції молодят живе на Володимирщині. Шлюб волинян Христини Єсейкіної та Юрія Жука, які одружилися у Києві під час на Помаранчевої революції гарячого січня 2005, виявився найміцнішим: вони єдині із 40 помаранчево-революційних пар, які одружилися на Майдані, зберегли і свої почуття, і сім’ю.

Мало того, за ці майже 13 років вони подарували життя чотирьом синочкам і одній донечці! І як найбільшу реліквію зберігають посвідку про одруження під номером 37, - розповідає Волинська правда.

«Мамо, відчиняйте, я невістку привіз»

Єдине, чого так і не вдалося багатодітній родині Жуків за ці роки - заробити на власне житло. Бо у державі, за яку вони боролися на двох майданах і на війні, для родини з дітками - це утопія. А коли немає кому допомогти - і поготів. При наших зарплатах дай Боже дітей прогодувати.

Зустрічалася з Христиною і Юрієм двічі, у різні періоди їхнього життя. Спочатку у 2009, коли Партія регіонів і Нестор Шуфрич у прямому ефірі політичного шоу Савіка Шустера пообіцяв молодим волинянам, які вже на той час залишилися єдиною помаранчевою сім’єю, що вціліла, подарувати квартиру.

1

Пам’ятаю, приїхала я тоді у Володимир-Волинський, де мешкали Жуки в малюсінькій кімнатці гуртожитку на останньому поверсі. Стіни бралися цвіллю, зі стелі капало, дах протікав. Але вони були щасливі, що отримали від міської влади хоч такий, але власний куточок. І раптом регіонали заявили, що вони куплять для них квартиру у пику помаранчевим, які так нічого і не зробили в країні. Юра з Христиною з ніг збилися, шукаючи омріяну квартиру, бо їх ще й підганяли. Потім довго чекали, потім почали телефонувати в Київ, поки їх остаточно не відфутболили в приймальні Бориса Колєснікова. Навіть президентські вибори, що були на носі, не змусили регіоналів зробити красивий жест і ощасливити бодай одну молоду українську родину, в якої підростав первісток і часто хворів.

2

Але попри всі труднощі у їхній очах ще був вогонь і оптимізм. Вони сміялися, жартували, згадуючи, як познайомилися тієї зими на Помаранчевому Майдані. Він - з Володимира, вона лучанка, а доля звела їх у революційному наметі № 12, де відігрівалася простуджена русявокоса Христина із великими, як озерця, очима. Сміялися, жартували, роздивляючись весільні фотографії, згадуючи, як святкували своє весілля у студії звукозапису Ірини Білик з однією пляшкою шампанського на всіх. Як приїхали з Майдану вночі на короткий перепочинок до Юриної мами зі словами: «Мамо, відчиняйте, я невістку привіз». На стіні їхньої гуртожитської кімнатки ще висіли помаранчеві символи, а намет №12 був найціннішою сімейною реліквією для майбутніх дітей і внуків…

Вдруге до Жуків потрапила через 5 років, у 2014, коли дізналася, що Юра знову був на Майдані і навіть в ті страшні лютневі дні, коли розстрілювали героїв Небесної сотні. Коли дізналася, що у них вже четверо діток, перше, про що запитала у Христини: «Як ви могли його туди відпустити?!» 

- А що я могла зробити? Він у грудні поїхав із старшим сином у Київ на консультацію в «Охматдит» і все побачив на власні очі. І сказав: «Христино, там жах. Я мушу їхати!» Мені залишалося тільки молитися…

На Інститутській Юрія контузило вибухом світло-шумової гранати, постраждав слуховий нерв. На його очах загинув знайомий хлопець із Нововолинська Сергій Байдовський. На момент мого приїзду Юра саме повернувся з Італії, де лікувався разом з групою поранених майданівців. Хворий, пригнічений, знервований і постарілий. Жуки змушені були покинути свою кімнатку в гуртожитку, коли народилися двійнятка Даня й Дана. Поміститися із трьома дітьми на такому клаптику було нереально. А тут родичка запропонувала переїхати у стару батьківську хату в селі за 22 кілометри від Володимира-Волинського з умовою, що зроблять там якийсь ремонт. І вони погодилися. Старенька хата на дві кімнатки, без газу, води, із дахом, що тече, із стінами, де вітер гуляє, та ще за два кілометри від траси й села. Та куди було діватися? Почали такий-сякий ремонт. Перекрили дах, утеплили стіни, вікна пластикові поставили. Бог послав їм ще й четверту дитину, Стасика. Христина, міська дівчина, яка виросла на асфальті, завела господарку, засіяла, засадила городи. І мріяла провести воду в хату, бо обіпрати четверо дітей руками — це не жарти. А допомогти не було кому. З Юри працівник ніякий, йому ще лікуватися й лікуватися. Та вона не впадала у відчай. Якось буде. Головне, що чоловік повернувся живий, що з руками й ногами…

«Мій чоловік сказав так: «Я не буду прикриватися дітьми» 

Якось зателефонувала Христині. Питаю, як вона, чи провела воду, чи придбала корову? І головне - Юра як?

- А Юра на війні. Воював у «Правому секторі». І ось знов збирається… - чую у відповідь.

Я навіть не здивувалася. Виявляється, він поїхав на Схід у червні 2014, так і не долікувавшись. Зустрілася з Жуками нещодавно, коли майданівців покликали до Луцька на зустріч із владою з нагоди Дня гідності і свободи. Юра приїхав у супроводі Христини, бо вона ще боїться його самого відпускати. Дуже непросто виходить з нього війна. І що таке посттравматичний синдром дружина бачить щодня на прикладі покаліченого чоловіка. І перше, що запитала я при зустрічі: «Як ви, Христино, могли відпустити його на війну, маючи на руках уже 5 дітей?», бо за цей час родина Жуків поповнилася ще й Назарчиком, який через постійні переживання мами народився передчасно 7-місячним і з ним довелося теж по лікарнях намаятися. Він народився якраз тоді, коли Юру поранило.

1

- Хто б його втримав? Принаймні я знала, де він і що робить, - каже Христина.

-  Мене ніхто не втримав би, — докидає Юра.

- Мій чоловік сказав так: «Я не буду прикриватися дітьми. Досить, що в селі прикриваються, у мене троє дітей, служити не піду. Я прикриюся, двадцять прикриється, тисяча, десятки тисяч. І що буде з Україною, з нами? Путіна будемо чекати?». Після того, як повернувся після «Правого сектору», Донецького аеропорту, трохи передихнув, заявив, що піде служити за контрактом. Бо хлопці його дзвонять, просять: «Поміняйте нас, бо вже півтора роки тут безвилазно». Коли контракт підписував, я ще не знала, що вагітна п’ятим. Подзвонила, порадувала, а він каже: «Ну й добре, буде до кого повертатися. Хороший стимул». Було чотири стимули, стало п’ять. На контракті прослужив в 101 бригаді півроку, поки не підірвався на розтяжці у районі Попасної і Зайцевого. Відірвало пальці на нозі. Лежав у госпіталі в Києві. Отримав третю групу інвалідності. Все. Тепер вдома лікуємося. Має пенсію з доплатою за орден 4100 гривень . На ці гроші й живемо, ліки купуємо. Ще мої дитячі є, якраз на памперси Назарчику вистачає. Дякувати, волонтери з одягом допомагають, дуже відчутно. Вдячні їм безмежно.

- А соціальну допомогу отримуєте?

- Ні. Бо в нас пенсія велика. Маємо пільги на електроенергію, як багатодітна сім’я. Хотіли стати на чергу на квартиру, не можемо. Бо Юра зі старшим сином у гуртожитку прописаний, а я тут, в селі, хоч хата не наша.

Якщо я випишуся, то втрачу пільги на електроенергію. Ще до зими платили по 1000 гривень за місяць, бо в хаті все на електриці. Дякувати, зробили нарешті скважину, є вода, пральна машинка. А коли ще конвектори взимку вмикаємо, то і по 1500 виходить. Грітися якось треба, однією грубою дітей не обігрієш. І дрова дістати проблема. Торік допомогли, а цього року не знаю, як буде. За тракторний причеп просять 1500 гривень. Якби ділянку виділили, вже найняли б когось заготовляти. Так не дають.

Хто подарує надію багатодітній родині?

- У Луцьку розробили програму придбання житла для учасників АТО, коли 50 відсотків платить людина, а 50 бюджет міста. У Володимирі такого немає?                                                                              

- Не чули. Та навіть якби й було щось подібне, то де ми візьмемо тих 50 відсотків? Хіба я і Юра продамо по своїй нирці, може на половину квартири вистачить. Таким, як ми, нічого не світить. Я сирота з десяти років. Батьки його кредит взяти не можуть, бо чим його віддавати? У чоловіка немає здоров’я кудись їхати на заробітки. Він уже їздив колись в Росію. Багато заробив? Аж три спинно-мозкові грижі має. Я теж дітей не покину, бо їм мама потрібна. Я б пішла на роботу, та хто тут все догляне? Тримаємо корову, свині, гуси, кури, качки. Діти їсти хочуть. Вище голови не стрибнеш.
Таких, як ми, у нашій державі можуть тільки повчати й контролювати. Ви знаєте, що нас якось викликали на комісію, бо ми ремонт у хаті не робимо. А ми сказали, що робимо ремонт за свої гроші і діти школу закінчать, а ми ще його робити будемо. Юра тоді дуже розсердився. Більше нас не чіпають. Уявляєте, скільки у ту стару хату вкласти треба? Кухню обладнали під дитячу, купили ліжечка двоярусні, волонтери, дякувати, теж допомогли. Уже три школярики маємо, бо двійнятка теж цього року до школи пішли. Забирає їх шкільний автобус, так що з цим без проблем. У кімнатці ми з маленьким, а кухню в кладовочці обладнали. Що можемо, те робимо. Зате контролювати бажаючих — хоч відбавляй. Якось обласний чиновник приїжджав , подивився, теж крутив головою, що в таких умовах діти не можуть жити. Обіцяв щось допомогти. Поїхав - і забув. Ось знову була зустріч з майданівцями до Дня гідності і свободи. Знов пообіцяли щось посприяти. Але ми в то вже мало віримо.

2

- Скажіть відверто, не шкодуєте, що виходили на два Майдани заради кращої країни, заради гідного життя дітей, а маєте те, що маєте? І якби можна було все повернути назад, зробили б так само?

- Знову пішов би. Але вже з автоматом, — не задумуючись каже Юра.

- Надія залишається завжди. Щоразу думалось: а раптом цього разу буде все краще? І все «а раптом»… Так не буває. Державі ми не потрібні. Надіятися треба тільки на себе, - розважлива Христина не така категорична. -  Але ні про що не шкодуємо. На Майдані я знайшла своє щастя, свою половинку. У нас різні характери, але ми з Юрою дві половинки одного цілого.

- А революційний намет № 12, який вас познайомив, ще зберігаєте?

- Ой, немає вже. Лежав на горищі, а там дах протікав, і він геть поцвів. Довелося спалити.

На прощання вона попросила написати про сільську футбольну секцію, організовану у їхніх Березовичах. Бо найстарший син дуже любить футбол. Тепер з’явився учитель, який вчить справжньому футболу, але м’ячів не вистачає. Може знайдеться меценат, який купить для сільської команди з десяток футбольних м’ячів? Для багатої людини - це копійки, а дітям радість…

Юра з Христиною не так давно повінчалися у монастирі. Хоч на Майдані у 2005 їх теж вінчали на Хрещатику, але священик сказав, що не бачить над ними Божого вінця. Може тому так і кладеться у них в житті не все гладко.

Вирішили повінчатися у храмі. І хочеться вірити, що все у Жуків буде добре. Прикро. що так і не вдалося багатодітній родині Жуків за всі ці роки заробити на власне житло. Бо у державі, за яку вони боролися на двох майданах і на війні, для родини з дітками - це утопія. А коли немає кому допомогти - і поготів. 

Уявляю, як дехто скаже «А нащо було дітей родити, якщо немає де жити? І чого по Майданах було їздити?» Але не все в житті можна спланувати, не вимірюється грошима. І чомусь хочеться вірити у чудеса, особливо на порозі новорічно- різдвяних свят. Раптом знайдеться меценат, який не пошкодує грошей бодай на якусь квартиру для цієї родини чи хоча б якусь частку? Тільки щоб не так, як було з Партією регіонів. У моїй журналістській практиці був єдиний подібний випадок, коли після розповіді про вдову, яка жила з 5 дітками на хуторі, відомий луцький аграрник дав їй гроші на купівлю хати у селі. Дітки вже виросли, але й досі моляться за дядька, який подарував їм дім…

Ніна РОМАНЮК