Крила Героїв: сім історій дружин загиблих військових

Ці історії не лише про дружин володимир-волинських бійців, а й про сотні інших жінок, чоловіки яких загинули на Донбасі, в Іловайську, у зоні бойових дій, які присвятили себе війську і захисту кордонів. Переживши загибель найрідніших, вони  не лише знайшли в собі сили жити далі, а й почали допомагати іншим.  

Зовсім не знайомі між собою раніше, тепер телефонують одна одній та відвідують могили бійців, які в спільному горі стають їм рідними. Дехто тамує біль у волонтерській діяльності, хтось занурився в роботу або віднайшов нове хобі, але основне, що мотивує цих жінок не здаватися, – це їхні діти. Ми поспілкувалася із дружинами загиблих військових, щоб зрозуміти,  як, переживши горе, вони зуміли не опустити рук.

 «Доню, твій тато – зірочка на небі»

Молодшу донечку Віолетту дружина командира відділення, старшого солдата Ігоря Упорова народила в день похоронів чоловіка. Ігор був поранений 28 червня 2014 року під час мінометного обстрілу біля села Макарове Луганської області і помер від втрати крові у вертольоті під час транспортування до шпиталю.

«Я дуже дякую йому за обох донечок,  які дають мені життя. Завдяки їм продовжую жити далі.

За ці роки Бог навчив всього. Жінка зазвичай є слабкою, бо біля неї є чоловік, котрий дає підтримку. Чоловік – це стіна, яка захистить від образ і негараздів. А тут так сталося, що вирвали з серцем все… За ці роки довелося багато чому навчитися: ти мусиш і гвіздок забити, і лампочку вкрутити, тобто робиш і чоловічі справи. Хотілося разом виховувати, разом давати знання дітям, але сталося так, як мало бути», – розповідає Надія Упорова.

Сьогодні її старша донька Юлія закінчує 5 клас, а маленька Віолетта готується на наступний рік іти в школу. Вони знають про тата не лише із фото у альбомі, подарованого волонтерами, і книг. Юля пам’ятає батька, бо він приділяв їй багато уваги і завжди знаходив для неї час. Який би втомлений з роботи не приходив – займався донькою. Не припиняв спілкуватися з нею і тоді, коли був в зоні АТО.

Читайте також: У День Незалежності у Володимирі вшанували пам’ять Героїв України

«Коли не стало Ігоря, моїй старшій виповнилось всього 4 роки. Я не мала права плакати при дитині і не могла зірватися, бо під серцем носила іншу. Коли мене привезли з пологового і я, тримаючи немовля на руках, заплакала, Юля була біля мене. Так, я мусила їй повідомити, що сталося. Мусила їй пояснити, що чоловік хотів  кращого життя для неї, що  хотів її захистити. Вона сказала: «Мамо, ти думай тепер за сестричку».

Бувало таке, що коли я Віолетту забирала з садочка, вона, побачивши інших батьків, питала: «Мамо, а де мій тато?». Тоді я їй відповідала: «Доню, твій тато – зірочка на небі». А вона: «То мені треба нічку почекати, щоб побачити тата?».

Донечки знають, що коли ніч і є зорі на небі, то завжди за ними спостерігає їхній тато-ангел», – говорить Надія.

Ця тендітна жінка свій біль тримає глибоко в душі і намагається його не діставати, бо каже, що коли хоч раз піддасися, то потім надовго робишся хворим. Багато в чому допомогли волонтери та психологи, завдяки яким Надія навчилася не опускати рук, а також велику роль відіграла підтримка близьких, друзів, сусідів і небайдужих людей, яких зачепила їхня історія.

«Я побачила, що не одна. В когось лишилося двоє діток, у когось четверо, а хтось ще зовсім молодий і не встиг народити дітей. Кожна поїздка, екскурсія і зустріч з дівчатами давали силу і енергію. Після смерті чоловіка почала вишивати бісером ікони. А зараз діти уже доросліші, з’явилось більше справ і Бог дає, що за справами проходить день і ти Йому дякуєш за це. Я продовжую жити і вірю, що є якийсь інший світ, в якому вони, наші хлопці, також продовжують своє життя», – каже Надія Упорова.

«Зрозуміє тільки той, хто пережив»

Час не лікує рани, це неправда. Звісно, тепер її життя – не суцільний смуток,  є і радісні моменти, але навіть тоді вона думає, як би це могло бути по-іншому, якби чоловік був поряд.

Руслан Голяновський загинув в серпні 2014-го у Іловайському котлі на Донбасі. Його старшій доньці Ангеліні  було  майже 4 роки. Вона пам’ятає тата і чим далі, тим більше його бракує. А Дмитрику мало б за 2 дні до смерті Руслана виповнитись рік, тому знає його лише з фотографій.

«Про загибель Руслана доньці повідомила після похорону. Якось ввечері Ангеліна попросила: «Мамо, давай помолимося за тата». Ми щовечора молилися за нашого і за інших тат. І я їй тоді сказала. Варіантів не було. Я їй тоді сказала, що тато не зможе… (прийти, – авт.) Немає такого дня, щоб ми не згадували про нього», – розповідає Олена Голяновська.

Зараз дітям Олени 9 і 6 років, і якщо старшенька Ангелінка розуміє, що тато на небі, то Дмитрик продовжує чекати і вірити, що він таки колись прийде. Усі бажання на дні народження (і в інші свята) зводяться до того, щоб батько був поряд.

Читайте також: У Володимирі вшанували загиблих захисників України

«Деякі діти розповідають, що змирилися, але це не про моїх. Хоч навіть і тепер у певних моментах відчувається опіка, наче хтось нас оберігає. Зрозуміє тільки той, хто пережив», – говорить Олена Голяновська.

«Щодня, лягаючи спати, діти кажуть : «Добраніч, тату»

Старший солдат 14-ої окремої механізованої бригади Василь Крищук загинув у бою із диверсійно-розвідувальною групою ворога 18 серпня 2018 року на Луганщині. Вдома у нього залишились дружина та двоє малолітніх синів.

«Коли це сталося, хлопцям було 4 і 6 років. Щодня, лягаючи спати, діти кажуть: «Добраніч, тату». Вони пам’ятають навіть найменші дрібниці, які і я не завжди пригадаю. Кожна річ тут нагадує про нього, тільки заходиш в квартиру – відразу бачиш, що у ній зроблене його руками», – каже Лілія Крищук.

Жінка говорить, що рухатися вперед найперше її мотивують діти – Тарас і Вадим. Відчувається дуже велика підтримка волонтерів, психологів і дівчат, які пережили таке ж горе. А ще є вишивка бісером, яка відволікає від негативних думок, заспокоює.

«Живемо далі, встаємо потрохи. Декому не подобається, як ми встаємо, але нам байдуже. В нас є заради кого жити. Не вірити пліткам, не зважати на людей, які цікавляться твоїм життям лише коли почують про якусь пільгу – це треба вміти. Знаєте, нікому такого не побажаю – нікому. Навіть тим, хто вважає, що нам тепер добре.

Так, я виходжу в люди з посмішкою. У мене є два прекрасні сини, які на нього схожі і характером, і зовнішністю. Просто живу», – підсумовує Лілія Крищук.

«Я себе врятувала, коли почала допомагати іншим»

Сергій Смірнов зник безвісти 29 серпня 2014року у бою під Іловайськом під час виходу з оточення. У травні 2015 року був упізнаний за експертизою ДНК і похований на Федорівському кладовищі у місті Володимирі-Волинському.

«Як кожній жінці, яка не бачила тіла, не віриться, що він загинув.Тому промінчик надії десь все-таки жевріє», – говорить дружина військового Ірина Смірнова.

Рідні 9 місяців шукали чоловіка, після пережитого доньки подорослішали на очах. Аліна і Крістіна  стали головною опорою і підтримкою для Ірини, надавали сили пройти ці випробування.

«Після смерті Сергія не бачила сенсу жити далі. Але потім прийшло усвідомлення, що мушу, в першу чергу, заради дітей. А ще для того, щоб ця втрата не була даремною, щоб продовжувати пам’ять хлопців, які загинули на війні. І третє, що допомогло, – це віра в те, що Господь не дає людині випробувань більших, ніж вона могла б перенести.

Насправді коли ти встаєш, піднімаєшся і йдеш далі, то це дає стимул і іншим жінкам не опускати рук. Коли починаю якусь справу, мені якась внутрішня сила підказує, що все буде добре. Тому, дійсно, я вірю, що вони – наші янголи-охоронці  і допомагають нам», – розповідає Ірина.

Вона об’єднала дружин і матерів загиблих, які мають змогу вишивати. Серед них є і ті, хто втратив єдину дитину на війні, тому спілкування  і вишивка для них – це наче світло у житті.

«Кожна жінка переживає по-своєму біль втрати. Я два роки жила в своєму світі, коли зовсім нічого не хотіла. Потім зрозуміла, що не варто закриватися, а навпаки – шукати себе в чомусь новому, шукати стимул, щоб іти вперед.

Я себе врятувала, коли почала допомагати іншим. Тоді біль відходить і ця пустота заповнюється. Тому скажу, що однозначно замикатись в собі не можна, слід бути серед людей, старатись постійно перебувати в активному русі, ставити собі нові цілі і досягати їх, пробувати щось нове, яке раніше здавалося тобі неможливим і неосяжним, “постійно бути зайнятою”. Вчитись жити заново, по-іншому, радіти дрібницям і шукати радість у всьому», – говорить Ірина Смірнова.

«Все, про що наш тато  мріяв, збувається»

Підполковник Василь Спасьонов відмінно знав військову справу, одним із перших був направлений для виконання завдань в зону АТО. Він загинув у липні 2014 року під час звільнення Лисичанська. Дружина Спасьонова Аліна, яка також вже більше двадцяти років служить у війську, дослідила історію військових дій, у яких брав участь її чоловік. В інформацію, яку отримала про причини загибелі чоловіка, й до сьогодні не вірить і каже, що здогадується, хто має за це відповісти. 

«У мене було інше сприйняття ситуації. З перших днів я знала, що таке армія, хто такі військові, заради чого вони ідуть на передову й чим все може скінчитися. Я здогадуюся про причини, чому так сталося, і не боюся вголос про це говорити. Побувала і в Лисичанську, де проходили бої, і біля меморіалу Василю Спасьонову. Дуже хотіла туди поїхати і це все побачити на власні очі», – розповідає Аліна. 

Сину Спасьонових Глібу вже виповнилось 11, а на час загибелі батька хлопчику було лише 5. Зараз він дуже любить військову справу і хоче піти татовими стопами.

«У п’ятирічному віці дитина ще мало що розуміє, тому в перші дні я не говорила йому про смерть. Розповіла пізніше, коли син почав ставити питання, місяців через два. Гліб хоче бути військовим і я підтримую його рішення. Все, про що наш тато  мріяв, збувається. Ми докладаємо до цього усіх зусиль», – каже Аліна Спасьонова.

«Я здатна вірити, що чоловік нам допомагає з неба»

Востаннє Леонід Крепець зателефонував дружині  в серпні 2014 року. Це було за кілька днів до Іловайського котла, а потім зв’язок перервався. «Місцезнаходження тимчасово не встановлено», – говорили рідним, які до останнього сподівалися, що їхній, чоловік, батько та син живий і зможе повернутися додому. Після того як аналіз на ДНК зійшовся з одним із захоронених у Дніпропетровську солдатом, родина відмовлялася в це вірити.

«Коли чоловік зник під Іловайськом, в мене була на руках однорічна дитина, а старшому сину виповнилось лише 4 роки. Молодший (Матвійко), звісно, не пам’ятає тата. Леоніда забрали, як йому було 9 місяців, тільки вчився ходити. Він і зараз не розуміє, чому так, чому одні повернулися, а інші – ні, і їхні фото на дошці Пам’яті. Старший Славко більш замкнутий: він не хоче іти на заходи, бо йому боляче там бути, боляче навіть підходити до стели», – розповідає Віра Крепець.

Вона із двома дітьми на руках шукала чоловіка, їздила у військкомати з надією, що його можна повернути. Перші три роки жінка налаштовувала себе, що тест ДНК невірний, і він живий, але з часом  змирилася. Зрозуміла, що то радше її бажання побачити чоловіка живим. З рештою, Віра прийняла рішення повірити в правдивість проведеного ДНК, а от  батьки і далі чекають, що одного разу Леонід повернеться додому.

«У мене немає вільного часу, двоє маленьких діток і купа гуртків – вожу їх, куди тільки можна. Колись і сама ходила на уроки танцю, щоб відволіктись від усього цього. Немає часу, щоб розклеюватися, звідкись беруться сили. Я здатна вірити, що чоловік нам допомагає з неба», – говорить Віра Крепець.

«Втрата навчила цінувати кожну хвилину життя»

Трагічна подія обірвала життя підполковника Олексія Цигикала на мирній території. 16 квітня 2015 року поблизу села Великий Житин (Рівненська область) автомобіль, в якому троє військових поверталися на Рівненський полігон, потрапив в ДТП. Від отриманих травм підполковник Цигикал помер у лікарні міста Рівне.

«Коли подзвонили й сказали, що чоловік потрапив в ДТП, я спочатку не повірила. Телефонувала людина, яку не знала, тому до останнього були припущення, що то звичайні махінації шахраїв. Але потім я додзвонилася в лікарню, ми зібрали речі та поїхали до нього. Не доїхали буквально 9 кілометрів до Рівного. Подзвонив командир частини й повідомив про смерть чоловіка. Я не сприйняла цю новину, не вірила. Казала: «Ні, йому роблять операцію», – пригадує Ірина Цигикал.

Мама двох синів зараз перебуває у декретній відпустці. Молодшому Давиду – три роки, старшому Сергію – майже 20.

«Сергій уже студент і потребує окремої уваги, а менший ще дитя – прийде, поцілує:  «Мамо, не плач». Дивишся, як вони ростуть,  розвиваються, отримують нові здобутки, і це дає тобі стимул не зупинятися. Адже після 2015 року все змінилося – у побуті, розкладах, мріях. Відчувається, що потрібна чоловіча допомога, що сини потребують батька, хоча ми не звикли про це говорити вголос. Мабуть, це ще не той емоційний стан, надто мало часу минуло.

У Сергія був тісний зв’язок з татом. Це я кажу не для того, щоб прикрасити свою розповідь. Справді так було. Усі справи робилися разом і син не йшов гуляти, поки вони не були завершені», – розповідає жінка.

В Ірини з’явилася потреба віддячити людям, які боронять країну, тому почала волонтерити. Вона випікає печиво та передає бійцям. При цьому, віддаючи, набирається позитиву, бо може зробити щось для таких же захисників, яким був її чоловік.

«Останній раз ми пекли на Різдво бійцям 14 ОМБР імені князя Романа Великого, коли вони повернулися із зони АТО.  Як хлопці були на Сході, випічку їм і туди передавали. Брат мій служить в тій бригаді, і таким чином я також намагаюся продовжити пам’ять про мого чоловіка.

Коли почала займатися випічкою, родичі наглядали за меншим сином. Загалом, ідея була моя, її підтримала мама загиблого військового Аня Головіна, а пізніше долучилися ще дівчата. Це печиво раніше пекла для домашніх, усі рецепти – перевірені і збирались дуже довго, ще з студентських часів», – продовжує розповідь Ірина.

Вона знає, як боротися зі своїм болем. Донедавна жінка активно займалася спортом, але карантин вніс свої корективи в життя й Ірина згадала, що у неї є велосипед.

«Ми придбали кріселко до велосипеда і тепер подорожуємо разом з сином. Остання подорож була тривалою – їздили в урочище Вовчак, де зародилась УПА. Робили маленькі рекреаційні зупинки, переважно щоб пофотографуватись. Дуже цікаво подивитись на наш Волинський край. Отак займаємо себе і не сумуємо. Втрата навчила цінувати кожну хвилину життя. Мені здається, якщо я не використаю час з користю – то це втрачений час», – говорить жінка.

Юлія ХОВАЙЛО