Володимирські міщани, які писали історію рідного міста

Більша частина Володимир-Волинських міщан та їхня доля, нажаль залишилась невідомою. Проте, Олександр Цинкаловський із сім’єю, родина Билдіних, Євген Черановський, Микола Звойницький та Іван Казимирович Зубович зробили значний вклад у розвиток міста та залишили слід в історії.

На жаль, не відомо, як склалося подальше життя більшої частини міщан, які писали історію і стали самі вдалим прикладом для прийдешнього покоління, але хочеться вірити, що вони прожили довге і щасливе життя. Про відомих володимирчан пишуть Хроніки Любарта.

Цинкаловські відкрили нащадкам княжий Володимир

Саме так коротко можна охарактеризувати батька володимирської історії – Олександра Цинкаловського. Він народився 9 січня 1898 року у місті Володимирі-Волинському. Його батько Микола родом з Київщини, а мати Христина – з польської дворянської родини Нітецьких. Саме дідусь Павло Нітецький був першим збирачем історії. Тому й не дивно, що Сашко так багато часу проводив з ним, слухаючи історії про місто, мандруючи разом по курганах та городищах.

Родина Цинкаловських була шанованою у місті. Саме в будинку Цинкаловських зароджувалася культурна інтелігенція. Історія, «Просвіта», розкопки, книги, свіжі газети, музика, пісні, друзі, тихі розмови, родинні свята, виховання, освіта, театральні вистави – все це було таким звичним тоді і таким милим серцю. 

Любляче батьківське серце дасть дітям усе, що може, навчить дітей, як жити по-правді, величати свій край, не цуратися важкої праці і допомагати людям в біді. Бо і самих спіткало горе. Микола та Христина Цинкаловські поховали двох маленьких донечок – Віру та Любов, але віднайшли у собі силу виховати ще шістьох дітей.
Борис, наче справжній Ромео, закохався в польку Броніславу Ковалевську і попри вмовляння батьків ув’яв її за дружину та прийняв католицизм. Та згодом батьківське серце розтануло, адже шлюб був вдалим, а син щасливим. Броніслава працювала медсестрою в лікарні. Вона захворіна на туберкульоз і померла. Борис тяжко пережив втрату коханої. Повернувся жити до батьків аби не залишатися самому в порожньому гніздечку, який вдалося звити разом з дружиною.

Олексій мав надзвичайно красивий голос та грав на струнних інструментах. Одружився з Валентиною Корбін, представницею збіднілого дворянства. Володимир не мав нахилу до науки і музики, але його золоті руки творили дива. Він був прекрасним столяром. Дерево в його руках перетворювалося в ідеальний витвір, чи то стільчик, чи то розкішне крісло. Його майстерність пішла значно далі, Володимир зробив іконостас, який ожив в маленькому сільському храмі та дарував людям ту світлу Божу ласку, яка давала надію та милосердя.

Олена, улюблена донечка, працювала вчителькою у одній з міських шкіл. Навчала приватно діток вдома. Не стояла осторонь людської біди. А тоді її було вдосталь. Йшла жорстока війна і місто перетворилося на великий концтабір, у якому, наче в жорнах, перемололи тисячі душ. Олена разом з сусідками варили густу кашу, наливали у відра і несли до табору полонених. Ставили відра обабіч дороги і, коли німці гнали полонених, то вони встигали зачерпнути варива і хоч трішки вгамувати страшний голод. А шматочки хліба, печену картоплю та інші тверді харчі кидали просто за огорожу. 

Олександр – професор, історик, археолог – невизнаний в Радянському Союзі, але добре знаний і шанований в Польщі, пише наукові праці, досліджує та оспівує свій рідний Володимир перед західними колегами. А словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» везе додому, до Києва, в Академію наук. І чекає. Довгих шість років. Проте, як виявилося, у Радянському Союзі ця наукова праця не була потрібна. “Петлюрівець”, “буржуазний націоналіст”, він – Цинкаловський був ворогом радянській ідеології. Словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» побачив світ у далекій Канаді завдяки зусиллям друзів з діаспори. Але Олександру Миколайовичу так і не судилося цього побачити. Він помер у квітні 1983 року.

Хтось з мудрих колись сказав: «Не шукайте після смерті могилу нашу в землі – шукайте її в серцях освічених людей». І то таки правда, бо та праця, ті безцінні спогади про рідне місто, про той пройдений шлях крізь терни, можна віднайти лише в серці. Сьогодні те серце – то Наталя Назарівна Грабарчук, донька Олени Цинкаловської та Назарія Грабарчука. Вона, як берегиня свого великого роду, ділиться прекрасними спогадами, які, як джерело, дають знання ще кращі ніж енциклопедії.

Володимир – міжвоєнний і повоєнний, вулиці, назви магазинів, прізвища чиновників та власників «склепів», історії із життя міщан, курйозні й подекуди смішні історії – такі милі серцю і такі щирі. І я вірю, що людина жива поки про неї говорять. Тому, слухаючи розповіді Наталі Назарівни, мимоволі уявляю собі стрункого Володимира за роботою, трохи припорошеного та спітнілого, але з усмішкою на устах і блиском в очах, Олександра, який вже третій день копає та досліджує старе урочище і приходить додому аби лише поїсти, Олексія, який щось собі наспівує, тим самим заважаючи сестрі Олені готуватися до іспиту, чи можливо до першого побачення і Бориса, який вчергове отримав від батьків «на горіхи» через кохану-польку. Життя – це нива і від того, як ти її косиш, залежить твоє майбутнє. У Цинкаловських – скошеного лану на століття, а ті зерна, які посіяні з любов’ю дають добрий врожай…

Дівчата Билдіни були витонченими і шляхетними. Знали кілька іноземних мов, читали книги, сидячи в садку. Спочатку, як згадує Наталя Грабарчук, вони жили по вулиці Ковельській, там де зараз «казначейство». У них був великий будинок з відкритою верандою. Але перші совєти конфіскували їхнє житло та майно, а родину переселили на вулицю Василівську. 

Зі спогадів старожилів міста відомо те, що хоч Билдіни й мали вище походження, а це було видно по їхнім манерам, але не цуралися важкої праці. Коли совєти відібрали майно, довелося якось вчитися виживати. Тож, неопускаючи руки, родина почала розводити господарство. 

Відомо, що у родині Билдіних після повернення з заслання проживала Ніна Річинська – дружина відомого в місті лікаря й культурного діяча Арсена Річинського. Після відбуття покарання, Ніна разом з трьома дітьми повернулася додому, а оскільки її власний дім конфіскували совєти – Билдіни прихистили в себе родину Річинських.

Чи залишилися нащадки Билдіних у місті на жаль не відомо, але хочеться вірити, що їхні життєві історії мали щасливе продовження.

Зі шкільного комітету в мерське крісло

Відомостей про родину Черановських не має. Була лише одна особа, яка залишила свій слід в історії міста. Євген Черановський – молодий, активний учасник проукраїнських подій у місті. Він активно підтримував Українських Січових Стрільців. Його молодість припала саме на буремні роки Першої світової війни, австрійської окупації та УНР.

Разом з Миколою Саєвичем очільником комісаріату Українських Січових Стрільців у Володимирі, Гнатом Мартинцем – посадником (мером) міста, Черановський домігся створення та відкриття першої української школи. Був головою Володимир-Волинського шкільного комітету. Піклувався про вчителів міста, планував та проводив перші на Волині курси грамоти, підтримав видання українського часопису для місцевого населення. Разом з січовими стрільцями допомагав біженцям та зубожілому війною населенню.

Микола Звойницький – великий патріот України

Мало, хто в місті знає про цього дивовижного чоловіка, який був щирим патріотом, інтелігентом та доброї вдачі людиною. Наталія Назарівна Грабарчук, згадує про нього: «Такої щирої, порядної, доброї людини вже не зустріти у наш час. Пан Звойницький був справжнім!»

Микола Звойницький був активним учасником просвітянського руху Володимира, працював учителем. Під час німецької окупації керував в місті освітою. Німці направили його у Німеччину, де він мав перейняти педагогічний досвід та ознайомитися з їхньою освітою. Коли Звойницький повернувся додому, то німці практично вже втікали. Одразу коли в місті утворилася радянська влада – Миколу Звойницького арештували, як буржуазного націоналіста та ставленика фашистів. Його відправили до Харківської пересильної в’язниці.

У місті довгий час не знали де подівся Звойницький, розповідали, що його розстріляли чи то вивезли до «білих ведмедів». Його дружина та донька втекли з міста, рятуючись від арешту. Пройшов час і про Миколу Модестовича забули, та й згадувати було страшго, адже каральна машина НКВС постійно вишукувала нові жертви. І лише коли Україна стала незалежною, стала відома доля пана Звойницького. Виявилося, що разом із ним у Харківській в’язниці сидів багаторічний політв’язень з села Лудин Володимир-Волинського району Степан Куцай, автор книги «3688 діб у сталінсько-беріївських концтаборах».

Читайте також: Ретромода: у Володимирі на початку минулого століття працював фірмовий магазин капелюхів

У своїх спогадах він писав: «Тут у палаті № 19 я зустрів старенького сивого дідуся з Володимира-Волинського, пана Звойницького. Я знав його ще з 1937 року, за часів Польщі, за перших совітів…Це була надзвичайно освічена, скромна, інтелігентна людина. Взимку 1941-1942 року він з районною «Просвітою» чудернацьки грав у виставі «Сватання на Гончарівці» роль Стецька… Звойницький був туберкульозний і з дня на день знесилювався все більше і більше. Він по декілька разів на день говорив мені:

– Молодий юначе… Може Бог ще збереже Вас і ви повернетеся в Україну, на Волинь, то передайте моїй донечці Галині, яка з дружиною виїхала в Молдавію, щоб їх не вивезли, що я помер тут. Вони збиралися поселитися в Чернівцях.

Його очі заливали рясні сльози. Був би я художником, змалював би його кожну зморшку, кожну складку шляхетного старечого обличчя. Він дійсно помер в тій тюрмі, але вже після мого від’їзду в сибірські табори».

Мер міста, що залишив по собі велику «червону» спадщину

З 1904 по 1914 роки міським головою був Іван Казимирович Зубович – останній ставленик царської Росії. Разом дочкою Євгенією Іванівною Зубович, окрім посадової роботи, займався освітньою діяльністю, а саме входив до Повітової училищної ради. Окрім того мав чин губернського секретаря.

Донька Євгенія у 1914 році була викладачем у Чоловічому вищому навчальному училищі. У 1915 році – у Жіночому вищому початковому училищі. Коли розпочалася Перша світова війна – міська управа ще діяла. Фактично аж до 20 липня 1915 року. Саме тоді був наказ відступати. Разом з військовими була евакуйована міська управа та родина міського голови. Окрім чиновників з міста виїхали вчителі, священики, міщани. Евакуація була примусовою, а місто розграбоване.

Але за 10 років головування в місті Іван Зубович залишив по собі велику «червону» спадщину – це будинки з червоної цегли, які й донині є чи не найгарнішими елементами архітектури міста (червона школа по вулиці Драгоманова, інфекційна лікарня, казарми, Юріївська церква та ін.).

Автор – Орися Вознюк