Треба поспішати зі звільненням Херсонщини: володимирчанка розповіла про життя в окупації

21 Червня 2022, 11:30
Херсонщина 1600
Херсонщина

Мар’яну (прізвище з міркувань безпеки не вказуємо) у Володимирі знають і пам’ятають. Вона народилась і зростала у княжому місті, навчалась, працювала в освіті, в позашкіллі, в культурі. Її чудовий голос лунав на різноманітних концертах, культурних заходах та навіть весіллях.

Життя склалося так, що Мар’яна  виїхала з Володимира і вже майже 10 років проживає у Херсоні. За батьківщиною сумує, при нагоді навідується, але своє життя і далі поєднує з мальовничим містом на Півдні України.

Місто, яке розташоване на правому високому березі Дніпра, з перших днів повномасштабної війни – окуповане російськими військами. Як живуть херсонці під гнітом загарбників, як переживають те, що ворог вдерся на їхню рідну землю і наводить свої порядки, – у розмові з Мар’яною.

Наша співрозмовниця каже, що для того, аби розуміти, що відбувається в Херсоні зараз, потрібно знати яким він був до 24 лютого 2022 року.

«Упродовж останніх років не помічала в місті жодних змін в напрямку зміцнення національної ідеї, про українську мову я взагалі мовчу. У держустановах українська мова – обов'язкова, але коли російською розмовляє 80% населення, у тому числі й самі чиновники, то заморочуватися і переходити на державну мову ніхто не поспішав.

Місто жило своїм життям. Людей більше турбувало своє, матеріальне, аніж те, що в країні стільки років триває війна. До української культури й історії  особливої поваги я теж не відчула, бо ж багато херсонців – переселенці з росії та інших колись «братніх республік». 

Цим людям з допомогою російського телебачення та радіо постійно навіювались спогади про радянський союз, про дешеву ковбасу, про веселу комсомольську молодість…

Стати справжніми українцям, судячи з усього, не дуже їм і хотілося. Українська культура закінчувалася на рівні обов'язкової шкільної програми. На патріотичні мітинги з доброї волі приходили 20-50 людей. Шансон і російська попса в маршрутках, гастролі російських артистів, тупенькі шоу по телевізору, корупція на всіх рівнях підготували гарне підґрунтя, щоб Херсон ніколи не захотів стати українським», – розповідає Мар’яна. 

Стало зрозуміло, що це не кіно і далі буде страшніше

Вранці 24 лютого пролунав вибух у Херсоні. З вікна власної квартири жінка побачила, як горить аеропорт.

«Я навіть на роботу зібралась йти, але на півдорозі мене повернули додому. Нічого толком не знали, не розуміли, що коїться. Оперативну інформацію дізнавалися лише з телебачення та радіо. Місцева влада сама нічого толком не знала. А можливо і знала, але мовчала», – каже Мар’яна.

Жінка розповідає, що чимало керівників служб, начальників, депутатів виїхали ще до 24 лютого, нікого не попередивши. Видно, якась інформація до них дійшла раніше, аніж до всіх «смертних». Єдиний, хто лишився, це мер міста та його заступники, охорона.

«Чоловікам, які прибігли у військкомат 24 лютого, сказали, що не знають, що з ними робити, куди їх посилати й де знаходиться тероборона. У магазинах і аптеках була паніка і хаос: люди почали скуповувати все підряд. Над Дніпром почали літати ворожі літаки. Вже йшли чутки, що російські війська і танки просуваються по Херсонщині...

Я ще того дня збиралася на вишкіл по поводженню зі зброєю. Не вийшло. Коротше, стан такий, наче ти у сні й ніяк не можеш прокинутися, а перед тобою кіно про війну. Я собі повторювала постійно, що цього не може бути, бо так не повинно було статися ніколи...

Я була впевнена, що потрібно щось робити, а не сидіти на місці. Прочитала в соцмережах, що везуть поранених прикордонників і потрібна кров. Поїхала, здала кров. У приймальній швидкої я побачила чоловіка в камуфляжі й берцях, із закривавленою головою і лікарів, які метушилися, чекаючи наступних поранених. Тут стало зрозуміло, що це не кіно і далі буде страшніше», – пригадує жінка.

Це були українці Херсону, їх було багато і тепер вони визначилися з цінностями

Вона намагалася волонтерити у Херсоні, аби хоч якось протистояти російській агресії.

«Вирішила, що потрібно діяти. Подзвонила волонтерці й депутатці міської ради, яка з небагатьох лишилася у місті. Порадились і вирішили створити тимчасовий волонтерський центр у міській раді, а також надавати волонтерську допомогу станції переливання крові.

З самого ранку 25 лютого, після оголошення в соцмережах, у міську раду почали приходити люди з харчами, речами першої потреби, ліками… Це були дорослі й малі, малозабезпечені й заможні. Всі пропонували якусь допомогу, лишали номери телефонів, адреси квартир на випадок, якщо комусь знадобиться житло. Проблемні питання вирішувалися миттєво і всі хотіли зробити щось корисне. Того дня я зрозуміла, що до 24 лютого помилялася щодо херсонців», – продовжує Мар’яна.

У перші дні повномасштабного вторгнення у Херсоні час від часу лунала тривога, люди ховалися в укриття. Прилітало у житлові багатоповерхівки. Були поранені та загиблі. Ворог бив більше по околицях міста, по спальних районах.

«З часом з мерії нас попросили вибратися, бо боялися найгіршого. Спільними зусиллями з іншими волонтерськими групами та активістами всю гуманітарну допомогу перевезли в приміщення однієї з районних рад (всього в місті три райради). За лічені дні там сформувався цілий волонтерсько-логістичний центр. Він почав приймати та надавати цілодобову допомогу всім, хто в ці дні її потребував. Постійно 30-40 волонтерів сортували та розвозили за адресами гумдопомогу для переселенців з інших регіонів Херсонщини. Інші волонтери підвозили дизпаливо, пляшки, а молодь готувала «пекельне смузі» для окупантів. Ще одна група готувала гарячі обіди для переселенців, тероборонівців та самих волонтерів.

Волонтерити ми ходили пішки, добиралися до центру вуличками-провулками, година в одну сторону і година у зворотному напрямку. Я ховала свій телефон в бюстгальтері, а в кишені тримала старий кнопковий на випадок перевірки. Якийсь час по паролю заходили в приміщення. Вікна будівлі з середини щільно затемнили сміттєвими мішками, тож розгледіти, що там всередині, було неможливо. Люди тулилися один до одного, незалежно від того, хто ким був до війни, шукали розради в роботі та допомозі. Це були українці Херсону, їх було багато і тепер вони визначилися з цінностями», – розповідає жінка.

Про тероборону, каже Мар’яна, згадувати боляче. Їх лишили напризволяще. Хлопці самоорганізувалися, стали боронити місто, але сили були нерівні. Наприкінці лютого чи на початку березня під час вуличних боїв їх розстріляли у кількох районах міста. Потім вщент спалили величезний ТРЦ «Фабрика».

Від вибухів горіли квартири, а в них задихалися люди, бо рятувальники не могли приїхати. Під обстріли потрапляли випадкові перехожі, когось куля настигала в автівці. Херсонці в ті дні й ночі ховалися по домівках, потайки знімали на телефони, як заходять окупанти в їхнє рідне місто.

Рашистська техніка повільно рухалися центральними вулицями міста, окремі підрозділи в повній амуніції крадькома переміщалися під будинками.

Реалії життя в окупації

1 березня окупанти зайняли Херсон повністю. Встановили російський триколор на будівлях ОДА, СБУ, поліції. На приміщенні міської ради та інших адмінбудівлях тривалий час ще розвівався синьо-жовтий стяг і мерія продовжувала виконувати свої обов'язки по життєзабезпеченню міста.

У гості до міського голови окупанти таки навідалися і згодом на сайті міської ради оприлюднили деякі «домовленості». Йшлося про те, що по місту мають право їздити тільки автівки швидкої допомоги, рятувальників, тролейбуси та окремі автомобілі, які перевозять продукти. На останніх обов'язково мали бути прив'язані білі пов'язки, швидкість помірна, перед блокпостами вікна повинні бути відчинені.

Ходити по місту можна одному або по двоє. При собі обов'язково потрібно мати паспорт, на вимогу окупантів пред'являти особисті речі (телефони цікавили найбільше) для огляду.

Усі мали дотримуватися умов комендантської години, яка діяла з 19.00 до 06.00.  Згодом тих, хто не дотримувався комендантської години, забирали на допит і навіть розстрілювали без попередження. І таки домоглися свого: після 19.00 в місті була мертва тиша.

Режисер облмуздрамтеатру в соцмережах закликав людей вийти на мітинг протесту. Мар’яна розповідає, що ніхто не очікував, що вийде так багато херсонців. Згодом уся Україна побачила цей мітинг і поліціянта в цивільному на БТРі з державним прапором.

Окупанти бачили, що їх ненавидять. Військові нервували, їхні командири чекали вказівок. А десь там на росії думали, що робити з Херсоном і як би то урочисто оголосити про прагнення херсонців створити «хенере».

Протягом квітня-травня окупанти окопалися в місті надійно, щодня займаючи нові й нові стратегічні об'єкти, пресуючи законну владу та бізнес. У спустошених магазинах почали з'являтися російські, кримські та «денеерівські» товари. Їх везли з кримської сторони.

На ринках почало робитися (і зараз робиться) неймовірне: з багажників авто торгували ліками, алкоголем, хімією, цигарками. Особливо в очі впадали цигарки «Космос» і «Казбек», які були популярні за радянських часів. Ніхто нічого вже не контролював.

З міської ради зняли державний прапор, всім працівникам показали на вихід, наказали лишити ключі й поставили свою охорону.

Заклади освіти й культури з лютого працювали дистанційно. Чиновників, держслужбовців ще з березня перевели кого на простій (з виплатою якоїсь частини від окладу), когось на дистанційну роботу, хто виїхав з міста, взагалі нічого не отримували.

Міський голова лишився в Херсоні й час від часу видавав розпорядження чи доручення. ЖКГ, як не дивно, працювало сумлінно: латали дороги, навіть висаджували клумби.

«Усе частіше у місті можна побачити, як роздають російську гуманітарку. Люди йдуть, дають свої паспорти й отримують харчі. Серед них більшість – одинокі пенсіонери, пияки, багатодітні, колаборанти. Коли в місті страшне безробіття, заощаджень немає, а волонтерської допомоги мало, то кожен рятується, як може.

Наш волонтерський центр перемістився у заховане складське приміщення. Ми й далі формуємо продуктові набори та розвозимо по адресах, або ж передаємо волонтерам, які везуть харчі у найближчі села, які постраждали від ракетних обстрілів», – продовжує наша співрозмовниця.

Наразі лікарні в Херсоні працюють в штатному режимі: приймають сімейні лікарі, лікарі вузької спеціалізації. Частина фахівців виїхала, але намагаються допомагати всім, хто звертається. Також працює кілька стоматполіклінік, черги і по запису, і без запису великі. Школи закінчували навчальний рік дистанційно.

«Що з вступниками – не знаю, а от херсонські вузи переїхали в інші області України. Викладачам запропонували переїхати за новим місцем роботи разом з родинами. Їм надавалося житло. Багато хто так і зробив.

У кінці травня гауляйтер Сальдо покликав всіх директорів херсонських шкіл на зустріч. «Запрошення» розвозили по школах разом з військовими й роздавали під дулами автоматів. Хтось злякався, а хтось ні.

У результаті з 61 навчального закладу прийшло осіб 20. З них не всі директори, були просто представники. Щоб ви собі розуміли: цей Сальдо 10 років до Революції Гідності був мером Херсона, а донедавна і народним депутатом. Гауляйтер запропонував всім перейти на російську програму навчання з 1 вересня.

Діючий депутат міської ради, директор однієї з херсонських гімназій, сказав, що не погодиться на російську програму викладання в школі й запитав, чи може він залишити цю залу без шкоди для свого здоров'я – типу, чи не розстріляють його,  якщо він залишить зустріч. Його запевнили, що він має на те право. Разом з ним вийшли майже всі директори та представники шкіл. Проте кілька осіб все ж лишилися.

Окупанти поставили директором облмуздрамтеатру охоронця, а в Скадовську мером зробили будівельника. А його заступником з гуманітарних питань – керівника театрального гуртка. Можете собі уявити, хто займе пости незгідних директорів шкіл, голів поліції, інших установ», – каже жінка.

Люди мають чути, що Херсон – на порядку денному в України

Детальніше Мар’яна розповіла про те, що коїться на блокпостах, яких безліч як в місті, так і на його околицях. 

«На ключових дорожніх розв'язках, на в’їздах і виїздах з міста стоять блокпости з рашистами, днрівцями, росгвардією і кадирівцями. У кожного – своя поведінка. Військові хочуть видаватися чемними, всі інші показують свою зверхність. Приниження відчувають всі, хто проходить блокпост: перевірка документів, телефонів, автівок.

«Підозрілих» чоловіків роздягають, вишукуючи татуювання патріотичного змісту. Якщо знайдуть – світить ув’язнення, допит, побиття. Всі, кому вдається виїхати на вільну територію розповідають про величезну кількість блокпостів (від 20 до 60), моральне приниження, хабарі за можливість рухатися далі.

Знаю про загибель людей, яких обстрілювали або посилали на заміновану дорогу. Але були сім'ї, які практично безперешкодно перетинали всі блокпости, гнали на адреналіні по сірій зоні й кидалися зі сльозами на груди гарним і усміхненим українським військовим.

У мене жодного разу не виникало бажання кидати свій дім, хоча можна було сісти в машину, взяти кішку, і рідні були б щасливими бачити мене у Володимирі, або ще в кількох містах України. Але від думки, що по моїй квартирі буде ходити якийсь бурят, мені ставало гидко. Страху не було навіть, коли десь щось вибухало, горіло і стріляло. Я всі дні ночую вдома. До бомбосховища далеко, але то крайній випадок. З перших днів стрес вкрав відчуття голоду і в мене лише наростала ненависть до окупантів, яка змінювалася жалем за загиблими.

Я розумію, що ми не в гіршій ситуації, ніж, наприклад, маріупольці, тож немає чого скиглити. З кожним днем я відчувала відповідальність за слабших і розуміла, що можу комусь допомогти, навіть підняти бойовий дух, а людей, які потребують допомоги й люблять Україну тут лишається багато.

На Дніпровському ринку, де я скупляюся, є місце, де прямо серед дороги стоїть музикант, колишній атовець з інвалідністю і грає на акустичній гітарі. В його репертуарі – лише українські сучасні мелодії, мотиви патріотичних пісень. В чохол від гітари люди йому кидають чимало грошей, при тому, що народ добряче збіднів. Думаю, ось він, тихий прояв народної солідарності!

Розповідають, що грав хлопець якусь мелодію, аж тут йде патруль. Він моментально переключається на гімн січових стрільців «Ой у лузі червона калина». Люди затихли, з хвилюванням стали спостерігати, що ж буде відбуватися далі. А патрулі навіть не зрозуміли, чому люди на них дивляться і мовчки пройшли повз.

По зав'язаних на деревах синьо-жовтих стрічках, написах на стінах про віру в ЗСУ, інших невеличких проявах патріотизму, босяцьких витівках неповнолітніх на базарах та хейту патрулів роблю висновок, що епоха нащадків радянської доби минає, але треба поспішати зі звільненням Херсонщини.

І обов'язково потрібно всіма способами звертатися до херсонців: чи то мають бути вітальні слова від дітей інших міст України, чи кілька обнадійливих слів від відомих українців та лідерів громадської думки. Люди мають чути, що Херсон – на порядку денному в України», – завершує свою розповідь Мар’яна.

Коментар
29/06/2022 Середа
29.06.2022
28.06.2022