Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Музикознавець розповів, як співали волиняни у середньовіччі

20:37 27.02.2017
495

Текст: Віталіна МАКАРИК

Музикознавець із кандидатським ступенем, викладач педагогічного коледжу, дослідник церковного співу, регент братського хору Успенського Низкиницького чоловічого монастиря – усе це про молодого науковця і музиканта з Володимира-Волинського Богдана Жулковського. Із давніх рукописів він дізнається, як співали наші предки багато століть тому, та переносить ці мелодії у сьогодення.

– Богдане, відколи ти зацікавився музикою?
– Мабуть, успадкував ці творчі здібності від світлої пам’яті батька. Він був хорошим музикантом-аматором, грав на фортепіано і, маючи за плечима лише музичну школу, виконував досить складні твори: ноктюрни, прелюдії Шопена.

Я ж почав займатися музикою із п’яти років. Спочатку опановував гру на сопілці в Будинку школяра під керівництвом Юрія Пенчука. Напевно, саме він прищепив мені любов до професійної музики. Пізніше я вступив до музичної школи, навчався грі на сопілці в Івана Міщенка, потім узявся за інший інструмент – фортепіано. Зрештою, закінчив навчання по класу кларнета та класу фортепіано.

Цікавився музично-теоретичними дисциплінами, зокрема ,такими предметами, як сольфеджіо та музична література, які у більшості учнів захвату не викликають. Мені ж ці вони йшли легко, я займав призові місця на обласних олімпіадах. Свою роль зіграло і те, що в мене виявився абсолютний слух, тож музичні диктанти писав удвічі швидше, ніж однолітки. Напевно, усе це вплинуло на те, що я продовжив навчання як теоретик.



– Музика – одне з тих мистецтв, які розвиваються досить динамічно. І масив уже написаного, створеного, напрацьованого – дуже великий. Чому ти звернув увагу саме на середньовічну музику? І як зацікавився медієвістикою?
– Свою дисертацію я присвятив жанру кондака – піснеспіву, історія якого сягає ще візантійських часів. У нас ця музика з півторатисячолітньою історією почала звучати в храмах після хрещення Київської Русі.

Медієвістика – наука про культуру Середньовіччя – вивчає також монодію, тобто одноголосний церковний спів. Одноголосся практикувалося на зорі Київської Русі. А на Закарпатті, наприклад, монодію можна почути й досі. Тобто це тяглість і безперервність канону, який зародився іще у Візантії у IV–V століттях і був перенесений до нас. Тож Середньовіччя подекуди триває і до сьогодні.

Ця тема захопила, бо з дитинства я ходив у церкву, співав у церковному хорі, відвідував недільну школу. Вивчати богослужбовий спів мені було дуже цікаво. З іншого боку, тема практично не розроблена. У радянський період про це не писалося з ідеологічних причин, а якщо і пробували досліджувати, то лише зі світського, естетичного погляду. Хоча в консерваторіях – а в Україні перша з’явилася на початку ХХ століття – історія і теорія церковного співу були обов’язковими предметами.

Нині в Україні ця традиція відроджується, хоч і не надто інтенсивно. Бо щоб досліджувати церковний спів, треба використовувати не лише музикознавчу методику, а й богословську. Небагатьом вдається поєднувати. Випускники консерваторій добре підковані в музикознавстві, але вони мало розуміють осердя та сутність церковного співу. Випускники семінарій навпаки: добре знають тему «зсередини», але не дуже орієнтуються в теорії музики.

– Розкажи трішки про жанр кондака. Такі твори й нині можна почути у церкві?
– Цей жанр має семітсько-сирійські витоки, його походження сягає старозавітних часів. Сформувався він у Візантії на межі V–VI століть і найбільшого розвитку сягнув у творчості одного з найвідоміших православних святих преподобного Романа Сладкопівця. Раніше кондак виглядав як велика поема, що складалася з однієї або кількох вступних строф та строф під назвою «ікос» – останніх могло бути до сорока.
Нині ж словом «кондак» позначають короткі піснеспіви.

У сучасному богослужінні вони займають досить невеликий час. Богослови пояснюють, що його витіснив новий жанр – канон. Так кондак став монострофним співом, і лише після цього перейшов у Київську Русь. Тут їх виконував лише один соліст, а не увесь хор. Це так само, коли б на концерті один із музикантів – приміром, скрипаль – продемонстрував свою віртуозність. Кондаки теж були віртуозними піснеспівами, які вимагали блискучої техніки. Їх могли виконувати тільки добре вишколені солісти, а такі були лише у столичних храмах і заможних обителях.

Цілком імовірно, кондакарний спів практикувався на Волині, зокрема на Володимирщині. Адже тут розташована одна із найдавніших кафедр Київської Русі. А один із володимирських єпископів, Стефан, перед тим, як зайняти тутешню кафедру, був керівником хору у Києво-Печерському монастирі. Також він виконував деякі піснеспіви сольно, серед них і кондак. Також єпископ був уставщиком – слідкував, щоб богослужіння відбувалося злагоджено, адже православна служба складна, потрібно комбінувати уривки з великої кількості книг.

Видатний дослідник українського походження Іван Гарднер з Мюнхена припускав, що найдавніший кондакар (збірник кондаків) міг бути переписаний якраз святителем Стефаном і, можливо, якраз у той час, коли він займав володимирську кафедру. А якщо й не Стефаном безпосередньо, то його учнем. Себто ця книга може мати прив’язку і до нашого міста. Щоправда, факт неможливо довести – але й так само неможливо спростувати. Потрібно лише наполегливо вивчати це питання.

– Чи були в українських кондаків особливості, які вирізняли їх із-поміж інших?
– У період Київської Русі ці піснеспіви переносилися із візантійських мелодій у слов’янські мовні «шати». Так само ми беремо будь-яку оперну арію і, не змінюючи мелодії, перекладаємо її українською – із мінімальними музичними відхиленнями. Однак достеменно вивчити їх заважає одна обставина: нотні записи часів Київської Русі зовсім не розшифровуються.

Уже з XIV століття можемо говорити про самобутні риси українського церковного співу. Вони були зафіксовані у спеціальних богослужбових антологіях. Ці видання містили весь корпус піснеспівів, які призначалися для парафіяльних церков, монастирів і соборів. Кондаки, зібрані у них, дещо відрізнялися від давньоруських. Переважно вони були не такі розлогі, розспівані. Деякі із цих піснеспівів я розшифрував, і вони вже навіть виконувалися.



– Матеріал для дисертації ти збирав із книг чи, можливо, виїжджав у експедиції?
– Польовими дослідженнями не займався, але з усною традицією таки знайомий. Слухав окремих виконавців на Закарпатті, де практикується одноголосний спів. Не можемо стверджувати, що там збереглася повністю вся мелодика із часів Київської Русі. Але окремі «законсервовані» елементи є, і це помітили дослідники, в тому числі і з української діаспори.

До речі, про нашу музичну культуру у світі багато хто знає саме завдяки церковному співу. Україна має багато цікавих композиторів, але церковний спів – це історичний феномен. Приміром, збереглося понад тисячу православних книг-пісенників. А богослужбових рукописів із часів Київської Русі залишилося близько 300 – теж чимало. Тож дослідники переважно зосереджуються на писемній традиції церковного співу. Усна ж – не менш цікава. Нею займаються лише декілька людей – і я теж планую скласти компанію цим ентузіастам.

Хочу дізнатися більше про співочу культуру Володимирщини. Мене цікавить музичне краєзнавство, адже це – велике поле для досліджень. Є більше п’яти православних збірників піснеспівів, які в різний час перебували у храмах Володимира: два у Василівській церкві, один був переписаний Даміаном Туровичем у 1757 році в церкві святої Параскеви П’ятниці, яка не збереглася до наших днів. Інші видання «прив’язані» до Зимненського монастиря, церков навколишніх сіл. Деякі нотовані стародруки і зараз є в Успенському соборі. Тому планую розвивати свою тему на ґрунті власне волинських джерел і традицій.

Коментарі
23 березня
Сьогодні
Вчора
21.03.2019
20.03.2019
19.03.2019
18.03.2019
17.03.2019
16.03.2019
Топ оголошення
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин