Мешканка Володимирщини залишившись вдовою, сама виростила трьох дітей

Мешканка села Селець Лідія Іванівна Пенкіна, зазнавши чимало бід, ніколи за своє життя не була в об’єктиві людської уваги.

Про звичайну сільську жінку незвичайної важкої долі пише газета Місто вечірнє.

«Навіть не знаю, що вам про себе розповісти. Звичайна сільська жінка, вдова з молодих літ, виростила трьох діток. Важко довелося працювати, але ніколи не добивалася похвали, нагород. Чомусь добре слово обходило мене стороною, але Бог дав мені хороших дітей», – ніяковіючи, почала розмову Лідія Іванівна

Дійсно, як багато поруч з нами простих працьовитих, по-своєму щасливих і нещасливих людей, про життя яких можна написати повість. А їх обходили увагою та шкодували добрих слів. Але напередодні Дня матері хочеться розповісти саме про жінку нелегкої долі. Таких чимало, і більшість із них відбулися як матері, благословивши в самостійне життя хороших вихованих дітей.

Лідія Іванівна народилася в 1949 році в Сельці в сім’ї Івана Семеновича та Пелагії Омелянівни Стрижачуків. Як і всі сільські діти тих років, навчаючись у місцевій школі, з малих літ працювала з батьками на колгоспному полі. Коли закінчила навчання, сама стала колгоспницею, працювала в бригаді сіячів, а потім – на будівництві.

Там і познайомилася з Анатолієм Пенкіним, жителем Володимира-Волинського. Молоді люди сподобалися одне одному, згодом одружилися. Анатолій Кузьмович перейшов на роботу в колгосп, став трактористом, оселився в будинку тестя. Життя плинуло звичним ритмом. Але закони часу диктували своє. Почали хворіти батьки. На той час у подружжя Пенкіних уже підростало дві донечки – Жанна та Галинка. У 1982 році народився синочок Юрій. А попереду чекала трагедія. Не минуло і року, як Лідія Іванівна втратила батька, у червні 1984-го під час виконання польових робіт трагічно загинув Анатолій Кузьмович. Його маленькому синові не було і півтора року. Жанні виповнилося 13, а Галинці – 5.

Єдиною порадницею Лідії Іванівни залишилася матуся. Вона ділила з донькою і горе, і тугу, і хвилини радості, допомагала виховувати онуків. Коли ж Пелагія Омелянівна важко занедужала, донька і внуки турботливо доглядали її. Та вічність покликала і цю найріднішу людину.

Уже багато літ Лідія Пенкіна живе сама в батьківській хаті. У затишній оселі різними кольорами переливаються вишиті господинею рушники. Жінка розповідає про своїх дітей, бо вони – найдорожче і найголовніше, що є у її житті.

«Як могла, так ставила дітей на ноги. Жанна вивчилася на бухгалтера, закінчила Рівненський сільськогосподарський технікум, вийшла заміж, проживає в селі Черчичі, працює в торгівлі. Галя навчалася у Нововолинському професійному училищі на кулінара та якось поїхала в Одесу і там залишилася. Зустріла свого судженого. Син Юра – випускник Володимир-Волинського ПТУ, має спеціальність тракториста-машиніста. У 2000 році його призвали в армію, і він залишився на службі за контрактом. Був в АТО і зараз там, уже другий раз», – розповідає жінка.

Самотність, пережиті випробування не зламали Лідію Іванівну морально, а ось фізично підкосили. У 2015 році вона перенесла операцію з видалення пухлини молочної залози, а потім – ще й гінекологічну. Звичайно, дає про себе знати серце, непокоїть високий тиск, виникли серйозні проблеми з ногами. Жінка практично не може ходити без палки. Та все ж не здається, тримає курей, качок, кролів. Допомагають діти, поспішають до неньки, як тільки мають вільний час. Часто з Одеси телефонує донька Галина.

«Хотілося б, аби діти були поруч, – ділиться Лідія Іванівна. – Вони у мене дуже хороші. Але розумію, що у них своє життя. Я щаслива, що у мене є мої діти, вони подарували мені п’ятеро онуків. Це найбільша нагорода долі за те, що довелося пережити».

Оселя Лідії Іванівни знаходиться недалеко від Луги, а від будинку до воріт акуратним рядком ростуть молоді персики.

«Це мій Юра посадив, – каже щаслива мати. – Спостерігаю, як вони ростуть, і переконана, що цвіт персиків, незважаючи на холодну весну, є хорошим знаком для мене. Значить, мій син повернеться додому живим і неушкодженим. Дай, Боже, щоб повернулися всі наші сини, бо цього хоче кожна мати. Ми народжуємо дітей для життя і мріємо, щоб вони прожили його щасливо. Ніхто так не прагне миру на землі, як матері».

Антоніна Булавіна, с. Селець, Володимир-Волинський район